Розділ 32

Тільки-но я переступила поріг дому, як на мене налетів справжній вихор. Мама стояла посеред вітальні, стискаючи телефон так сильно, наче хотіла його розчавити. Її обличчя було червоним від обурення, а очі метали блискавки.

— Михайлино! Ти при своєму розумі?! — закричала вона, навіть не давши мені зняти пальто. — Мені щойно дзвонила Інна Сергіївна! Вона в істериці! Що це за витівки з червоною сукнею? Ти хочеш, щоб про нас завтра пліткувало все місто? «Донька Гаврилова виходить заміж у вбранні куртизанки!» Це твоя мета?

Я мовчки почала розстібати ґудзики на пальті, відчуваючи, як всередині все кам’яніє. Спогад про смак губ Даміра все ще був таким живим, що крики мами здавалися якимось далеким, неважливим шумом.

— А торт? — мама підійшла ближче, її голос зірвався на ультразвук. — Торт із кукурудзою та гострим перцем?! Ти хочеш отруїти гостей? Чи ти просто вирішила зганьбити батька перед Ставецькими саме зараз, коли ми в такій небезпеці?

Я дивилася на неї й раптом чітко зрозуміла, що їх не цікавить, що я відчуваю. Їх не цікавить, що я вагітна, що мені страшно, що я заплуталася. Для них я просто манекен, який треба вбрати в біле і вигідно продати, щоб купити собі спокій.

— Досить, — тихо сказала я, але мама не почула.

— Я сама зараз поїду в салон і до кондитера! — продовжувала вона, гарячково шукаючи ключі від машини. — Я все скасую! Сукня буде класичною, торт — ванільним. Я все виправлю, поки ти остаточно не зруйнувала своє життя!

— Робіть, що хочете, — голосніше промовила я, перериваючи її потік слів. — Міняйте торт, міняйте сукню... можете навіть самі замість мене піти під вінець. Мені байдуже.

Мама завмерла, вражена моєю байдужістю. А я, не чекаючи відповіді, розвернулася і пішла до сходів. Кожен крок віддавався болем у скронях.

— Михайлино, куди ти? Ми ще не закінчили! — крикнула вона мені в спину.

— Я в свою кімнату. Хочу побути в тиші, — кинула я, не озираючись.

Зачинивши двері своєї спальні на замок, я нарешті дала волю сльозам. Я впала на ліжко, зарившись обличчям у подушку. Все, що мене оточувало — ці дорогі меблі, розкішні штори, плани на пишне весілля — здавалося мені величезною купою сміття.

Я відчувала себе так, ніби моє життя належить усім навколо, крім мене самої. Всім, крім Даміра. Тільки в тій тісній підсобці, серед запаху хлорки й старої деревини, я на кілька хвилин відчула себе справжньою. Закоханою. Живою. І водночас абсолютно приреченою.

Мама не вгамовувалася. Глухий стукіт у двері переріс у справжню канонаду, а її крики ставали дедалі пронизливішими. Я сиділа на ліжку, заціпивши зуби, але коли дверна ручка почала смикатися з такою силою, ніби її хотіли вирвати з м’ясом, я зрозуміла вона не піде.

Я витерла обличчя тильною стороною долоні, глибоко вдихнула і повернула замок.

Мама влетіла в кімнату, наче розлючена фурія. Її очі горіли підозрою, яка межувала з безумством.

— Що ти ще від нас приховуєш, Михайлино?! — заверещала вона, хапаючи повітря ротом. — Червона сукня, торт, твоя дивна поведінка в університеті... Ти думаєш, я не бачу, що ти щось затіяла? Що відбувається?

Вона підскочила до комода і одним ривком витягла шухляду, висипаючи мій одяг на підлогу.

— Де воно?! Що ти ховаєш? Бомбу, яка підірве торт з кукурудзи на весіллі, щоб остаточно “добити” нас з батьком? — вона почала гарячково розкидати мої речі, вивертати сукні, ритися в шафі, наче шукала там докази державної зради.

Я стояла посеред кімнати, опустивши руки, і мовчки дивилася на цей погром. Мені було вже навіть не страшно — лише нескінченно гидко. Я відчувала себе чужою в цьому домі, де навіть власний простір не був моїм.

— Мамо, зупинись... — тихо промовила я, але вона мене не чула.

Вона кинулася до ліжка.

— Ти весь день притискала до себе ту сумку! Андрійович сказав, що ти з неї очей не зводила! Що в ній?! — Мама різким рухом скинула з ліжка ковдру, а потім схопила подушку і відшвирнула її в куток.

Світ на мить зупинився. На білому простирадлі залишилися лежати папери, які я в поспіху запхнула під подушку, коли заходила в кімнату. Бланки з печатками приватної клініки, результати аналізів і та сама анкета, де зверху великими літерами значилося: «Генетичний скринінг та спадкові ризики плоду».

Мама застигла. Її рука потягнулася до паперів, і я побачила, як її пальці почали тремтіти. Вона повільно підняла перший листок, вчитуючись у терміни, які не залишали місця для фантазії.

— Васелина... — прошепотіла вона, прочитавши вигадане ім'я, а потім її очі опустилися нижче. — Спадкові хвороби... Вагітність... Шість тижнів?

Вона підняла на мене погляд, у якому жах змішався з люттю.

— Васелина це… ти? Ти вагітна? — її голос став хрипким, майже невпізнаваним. — Ти вагітна від Дениса і приховуєш це?

Я відчула, як холоне кров у жилах.

— Я хотіла зробити сюрприз на весілля. Це мав мій подарунок для Дениса, мамо, а ти все зіпсувала, — вигукнула я. — Я просто хотіла знати про ризики! 

— Які ще ризики?! В Ставецьких ідеальна родословна так само, як і в нас, — мама замахнулася рукою, стискаючи мої аналізи, наче зброю. — Чому ти ховаєшся під чужим іменем? 

Чорт. 

Мені кінець. 

Ця папка була моїм останнім шансом на таємницю, а тепер вона стала моїм вироком. Ввечері вона все розкаже татусю, і тоді стіни цього дому стануть для мене справжньою тюрмою.

Мама виглядала так, наче в неї щойно відкрилося друге дихання. Її обличчя, ще мить тому спотворене гнівом, раптом розгладилося, а в очах спалахнув фанатичний блиск. Вона сприйняла цю новину як свій головний козир, як гарантію того, що я вже нікуди не втечу від цього шлюбу.

— Ти повинна розповісти все Денису... Сама. Я не відкрию твій секрет, не бійся! — вона заговорила швидко, захлинаючись від власного плану. — Він так зрадіє, от побачиш. Це ж ідеально! Спадкоємець Ставецьких! Це зніме всі питання з весіллям. Я зараз йому зателефоную, хай приїде негайно.

— Мамо, не потрібно! — я кинулася до неї, намагаючись вихопити телефон. — Це... це мав бути подарунок на весілля. Я хотіла зробити сюрприз! Будь ласка, не псуй усе!