Розділ 31

Наступного ранку кожен рух давався мені з великими зусиллями. Страх, який раніше був лише фоновим шумом, тепер перетворився на крижану стіну. Слова батька про вбивцю-зека, який стежить за мною «під кожним кущем», пульсували в скронях. Я здригалася від кожного шурхоту в домі, а коли сідала в машину до Андрійовича, мені здавалося, що в кожному перехожому я бачу того самого Артема Данилюка.

Проте бажання дізнатися правду було сильнішим за інстинкт самозбереження. Я мусила бути в університеті.

Цілу ніч я не стулила очей. Кожна тінь на стіні моєї спальні здавалася мені Артемом Данилюк, а кожен шурхіт гілки за вікном — кроками вбивці. 

Вранці я збиралася до університету так, ніби йшла на власну страту. Руки тремтіли, коли я наносила тон, намагаючись приховати блідість і темні кола під очима. Я знала, що батько розлютиться, якщо дізнається, що я поїхала, але сидіти в чотирьох стінах і згасати від невідомості було ще гірше.

Я зайшла в хол, і серце одразу забилося. Коридор здавався нескінченним тунелем. Я йшла, опустивши голову, намагаючись стати непомітною, аж раптом краєм ока помітила знайому постать.

Попереду, біля вікна, стояв Дамір. Він спокійно, майже медитативно рухав шваброю по підлозі. Ті самі широкі плечі, та сама впевнена постава... Вчора цей образ дарував мені спокій, але сьогодні від нього віяло небезпекою.

«Зек. Наркоман. Бандит», — слова батька зазвучали в моїй голові так чітко, ніби він стояв поруч.

Дамір почав повільно розвертатися в мій бік. Я відчула, як паніка підступає до горла. Я не могла дозволити йому знову побачити мій страх. Я не знала, чи він — той самий син Анатолія, що хоче моєї смерті, чи просто чоловік, якому не пощастило в житті, але перевіряти це ціною свого життя і життя моєї дитини я не збиралася.

— Тільки не дивись на нього, Михайлино, — прошепотіла я собі під ніс. — Заради Бога не дивись.

Різко, майже перечепившись через власні ноги, я розвернулася на 180 градусів. Я не пішла — я майже побігла в інший бік, подалі від нього. Вирішила зробити величезне коло через лабораторний корпус і перехід на другому поверсі, аби тільки не проходити повз нього.

Я бігла коридорами, серце калатало так, що, здавалося, воно зараз вистрибне. Кожен зустрічний студент здавався мені підозрілим. Забігши в аудиторію за секунду до початку лекції, я забилася в самий куток на останній парті.

Дихання ніяк не могло вирівнятися. Я міцно схопила ручку, але пальці не слухалися. Я дала собі обіцянку більше ніяких розмов, ніяких поглядів, ніяких поцілунків біля вікна. Вчорашня близькість тепер здавалася мені смертельною пасткою… яку розставив для мене Дамір.

Після лекції я вийшла в коридор, намагаючись триматися ближче до стін, щоб знову не наткнутися на Даміра. Раптом мій телефон у сумці вибухнув дратівливим рінгтоном. Екран блимав іменем «Інна Сергіївна». Серце знову полетіло в п'яти.

— Так, — відповіла я, ледь піднісши слухавку до вуха.

— Михайлино! Ти що собі дозволяєш?! — вереск майбутньої свекрухи був настільки гучним, що я була впевнена його чути на весь поверх. — Я щойно з салону! Що це за червона ганчірка?! Ти збираєшся йти під вінець як вульгарна дівка чи як наречена Ставецьких? А торт? Я бачила замовлення! Консервована кукурудза в кондитерському виробі? Ти знущаєшся з нашої родини чи просто з глузду з’їхала від страху?!

«Як же ви мене всі дістали»

— Я не можу зараз говорити... — почала я, відчуваючи, як закипає лють.

— Не смій мене перебивати! Я чекаю на тебе біля входу через десять хвилин. Ми їдемо все переробляти!

— Нікуди я не поїду, — тихо, але твердо сказала я. — І слухати цей крик теж не буду.

Я просто натиснула кнопку відбою, а потім, не вагаючись, повністю вимкнула телефон. Екран погас, забравши з собою її вереск. Я притулилася потилицею до прохолодної стіни, важко дихаючи. Мені хотілося просто зникнути… померти… і народитися заново… без Ставецьких.

Я повернула голову вбік і завмерла. За рогом коридору, буквально в кількох метрах від мене, стояв Дамір. Він не мив підлогу і не тримав швабру. Він просто стояв, прихилившись до одвірка, і спостерігав. Його погляд не був ворожим чи загрозливим — у ньому читалася якась дивна суміш розуміння та гіркої іронії.

Він бачив все мій переляк, мій відчайдушний крок із телефоном і те, як сильно тремтять мої руки. Я дивилася на нього і не знала, що робити — тікати, кликати на допомогу чи підійти й запитати, чому він завжди опиняється поруч.

Дамір зробив крок до мене. Він ішов повільно, немов боявся злякати натягнуту струну, якою я зараз була. Я завмерла, притискаючи вимкнений телефон до грудей, і чекала — чи то нападу, чи то чергового дива.

— Червоний тобі личить більше, ніж білий, — спокійно сказав він, зупинившись на відстані витягнутої руки. Його голос був низьким і на диво заземлюючим. — Нікого не слухай. Це, зрештою, твоє весілля… чи не так?

Я здивовано підняла на нього очі. Звідки в прибиральника така філософська впевненість? І чому він каже це так, ніби знає, що це весілля для мене — клітка, а не свято?

— Ти підслуховував? — запитала я, намагаючись додати голосу суворості, хоча він все ще зрадницько тремтів.

— Складно не почути, коли на тебе кричать так, що штукатурка сиплеться, — він ледь помітно всміхнувся кутиками вуст. — Але кукурудза в торті... Це щось нове. Оригінально. Хоча люди не особливо люблять щось змінювати у своєму житті. Вони воліють їсти старий, перевірений цукор, навіть якщо він уже гірчить.

Я мимоволі пирскнула. Кукурудза. Якби він тільки знав, що це ще не все… перець чилі… Ох…

— Ти так кажеш, ніби знаєш про зміни все, — я уважно подивилася на його руки. Вони були в саднах, з міцними пальцями. Руки людини, яка багато працювала фізично. Руки зека? Чи руки того, хто просто виживав? Чи… бився? Дуже багато бився.

— Я знаю, що страх перед змінами змушує людей робити дурниці, — він зробив ще один крок, тепер я відчувала тепло, що виходило від нього. — Наприклад, виходити заміж за тих, кого вони бояться більше, ніж самотності.