Розділ 30

Я повільно переступила поріг, намагаючись не шуміти. В домі панувала дивна, гнітюча атмосфера. Зазвичай у цей час татусь ще був на роботі на фірмі але сьогодні з-за важких дубових дверей кабінету долинав роздратований голос мами.

Я завмерла. 

Вони ніколи не сварилися так відкрито. Мама завжди була тінню батька, його тихою гаванню, а зараз вона майже кричала.

— Михайле, ти не розумієш! Це не просто погрози, він бачив її! Він знає, куди вона ходить! — мамин голос тремтів від істерики. — Він врешті решт стріляв в неї два місяці тому.

— Я ж посилив охорону! Андрійович не відходить від неї ні на крок! — гаркнув татусь у відповідь. — Весілля з Денисом — це її єдиний шанс бути під захистом сім'ї Ставецьких. Їхні зв'язки в органах придушать будь-яку тінь з того клятого червня!

Я затамувала подих. Червень. Початок літа. Та вечірка за містом, після якої я прокинулася біля під’їзду чужої багатоповерхівки з дивним відчуттям порожнечі, але батьки запевнили, що я просто перебрала з шампанським і не дійшла додому.

— Він переслідує її, Михайле... Якщо вона дізнається правду про ту ніч... — Мама схлипнула. — Про ту ніч коли цей покидьок стріляв у нашу донечку… Вона не пробачить нам, що ми не розповіли їй правди. Ми ж сказали, що його поліція зловила… А до цих пір ніхто нікого і не зловив. Боже! Цей псих розгулює на волі і мабуть виношує ще один план — вбити її.

Світ навколо мене хитнувся. Рука сама штовхнула двері, і вони з легким рипінням відчинилися. Татусь різко обернувся, його обличчя вмить зблідло. Мама закрила рот рукою, очі її були червоними від сліз.

— Хто мене переслідує? — мій голос пролунав хрипко, чужо. — Про яку правду ви говорите? І що сталося на початку літа, про що я не знаю?

Я міцно стиснула сумку з результатами аналізів. Зараз вона здавалася мені єдиною реальністю в цьому домі, побудованому на брехні.

— Михайлино... доню, ти все не так зрозуміла, — тато спробував зробити крок назустріч, натягнувши на обличчя свою звичну маску «суворого, але люблячого татуся». — Ми просто обговорювали заходи безпеки перед весіллям. Ти ж знаєш, у мене багато конкурентів...

— Не смійте мені брехати! — вигукнула я, і сльози нарешті бризнули з очей. — Я чула про червень! Я чула, що хтось ходить за мною по п'ятах! Це через нього ви зачинили мене вдома? Це через нього ви пхаєте мене в ліжко до Ставецького, як жертовне ягня? Хто він?! Навіщо я йому?

Татусь і мама перезирнулися. В їхніх очах був не просто розпач — там був справжній, тваринний страх.

— Тобі краще не знати, Машаня... — тихо промовила мама.

Татусь важко опустився у крісло, воно жалібно рипнуло під його вагою. Мама підійшла до вікна і щільно засмикнула важкі штори, наче боячись, що навіть небо може мати очі. В кабінеті запала задушлива тиша, яку розривало лише моє уривчасте дихання.

— Добре, Михайлино. Ти хочеш правди? — татусь підняв на мене очі, в яких замість звичної владності була лише глуха втома. — В червні мені зателефонували. Голос був молодий, але в ньому стільки ненависті, що в мене хололо в грудях. Він сказав: «Твоя донька помре так само, як помер мій батько. Повільно і без шансу на порятунок».

Я відчула, як холод пробіг по хребту.

— Це син Анатолія, — продовжив батько, розтираючи скроні. — Ти не пам'ятаєш його, ти була маленькою. Ми починали разом. Анатолій був моїм найближчим другом, співвласником усього, що ми мали. Ми разом брали перші кредити під шалені відсотки, разом орендували напіврозвалені склади, ділили один кабінет на двох... Але десять років тому його серце зупинилося. Прямо на роботі. Його не довезли до лікарні.

— Але при чому тут його син? — прошепотіла я, сильніше стискаючи ручки сумки.

— Його син тоді... Він збожеволів від горя і звинуватив мене. Кричав на похороні, що я підсипав батькові якийсь препарат, щоб одноосібно володіти фірмою. Це було повне марення, Михайлино! Експертиза підтвердила природну смерть. Але хлопець не повірив. Він пішов похилою дорогою наркотики, крадіжки, бандитизм... Десять років він кочував по тюрмах. А кілька місяців тому він вийшов. І першим ділом знайшов мій номер.

— Зек? Наркоман? — з мене наче викачали все повітря.

В голові миттєво, немов спалах блискавки, виник образ Даміра. Його сильні руки, мозолі, той важкий погляд людини, що бачила дно життя... Невже? Невже той, хто сьогодні допомагав мені вилізти через вікно і чий поцілунок досі палав на моїх губах — це той самий вбивця?

— Цей зек... — батько на мить замовк і важко вдихнув, — два місяці тому він і стріляв у тебе. Коли ми сказали, що бандюка впіймали… Ми збрехали тобі, доню. Тоді він лише поранив тебе в плече, і ми зрозуміли, що він не жартує. Але його досі не знайшли. Він — тінь.

— Він десь, мабуть, стежить за тобою під кожним кущем, — мама нарешті відвернулася від вікна, її обличчя було блідим, як крейда. — Кожну хвилину, коли ти не вдома, ти під прицілом.

Я повільно опустилася на крісло біля дверей. Ноги стали ватними, підкосилися так різко, що я ледь не впала. Тепер все стало на свої місця. Кожен пазл цієї жахливої картини став на місце.

— Чому ви не сказали правди раніше? — прошепотіла я, дивлячись у порожнечу.

— Щоб не лякати, — татусь розчаровано махнув рукою. — Ти ж сама була такою впертою. Відмовилася від особистого охоронця, кричала, що він буде лякати студентів і псувати твій «імідж елітної дівчинки», якщо ходитиме за тобою хвостом. Ми хотіли як краще... щоб ти жила нормальним життям, поки ми його шукаємо.

«Тепер зрозуміло, чому в Андрійовича зброя в бардачку... Чому він завжди так нервово оглядається...» — промайнуло в голові.

Я підняла погляд на батька. Питання, яке я боялася ставити всі ці роки, нарешті зірвалося з губ:

— Татусю, скажи чесно... Ти ж не вбивав того Анатолія? Ти справді нічого йому не підсипав?

Батько різко випрямився, в його очах спалахнула щира образа.

— Ні! Звісно ж ні! Він був моїм найкращим другом. Я втратив частину себе, коли він пішов. Його син просто шукає винного у своєму зламаному житті.