Розділ 29

Доїхала до клініки на таксі.

Вперше заходила до кабінету і страх, як боялася. Подумки заспокоювала себе і казала, що звикну і більше боятися не буду, адже мені ще довго сюди бігати.

***

Я вийшла з кабінету гінеколога з оберемком направлень і дивним відчуттям полегшення. 

«Все добре. З дитиною все добре», — ці слова відлунювали в голові, заспокоюючи зболене серце. Проте попереду був справжній квест із лабораторіями.

У коридорі приватної клініки панувала стерильна тиша. Я сіла на м’яку шкіряну банкетку, розклавши на колінах папери.

— Ось, тримайте анкету, Васелино, — з посмішкою мовила медсестра, подаючи мені ручку. — Заповніть уважно. Нам важливо знати все від групи крові до хронічних захворювань родичів. Це безпека вашого малюка.

Я почала писати. Прізвище — вигадане. Ім'я — Васелина. Чи є алергія на цитрусові... Далі пробіглася поглядом по запитаннях. Упс! А далі я застрягла. Графа «Спадкові хвороби батька дитини» виглядала як чорна діра.

Що я знала про Дениса? Крім його любові до дорогих годинників, алкоголю, автомобілів та влади — нічого. Чи були в його роду серцеві напади? Цукровий діабет? Шизофреніки, дауни? Чи та сама «схильність до тиранії», про яку розповідав ректор, має під собою медичне підґрунтя? Я згадала лекцію про гени злодія і відчула, як пальці затремтіли. Я збиралася народити людину від чоловіка, про якого знала тільки те, що він вигідна партія для мого батька. Навіть не для мене.

«Хм. Цікаво. Невже я більше не кохаю Дениса? В мене таке відчуття, що і не кохала… чи думала, що кохаю. Чи це мені батьки внушили, що так треба і що він найкращий в світі. Сама не знаю. Але той факт, що я від нього вагітна змушує мене вийти заміж. Іншого виходу я не бачу» 

Я прикусила губу, дивлячись на пусті клітинки. Як я можу забезпечити майбутнє цій маленькій істоті, якщо навіть не знаю, яку генетичну бомбу вона може нести в собі? Я про свої спадкові хвороби нічогісінько не знаю, куди мені до Денисових. Але, даунів в нашій родині точно не було.

Після здачі крові з вени та інших аналізів, я відчула легке запаморочення. Потрібно було поспішати назад до університету, поки Андрійович не запідозрив щось неладне. Але анкета в сумці пекла мені руки.

«Мені треба дізнатися про Дениса все, — подумала я, виходячи на ґанок клініки й викликаючи таксі. — Якщо не через Дениса, то через його матір. Вона якраз збиралася навідатися до мене з перевіркою весільних дрібниць. Це мій шанс випитати про їхню "ідеальну" родословну».

Коли таксі під’їхало до заднього паркану університету, я обережно пролізла через ту саму дірку, про яку казав Дамір. Пробираючись крізь кущі, я раптом побачила його. Він сидів на перевернутому ящику за господарським блоком і щось швидко клацав в своєму телефоні. Побачивши мене, замурзану в листі він підвівся.

— Жива? — з легкою іронією запитав він, але в його погляді промайнула тривога.

«Поки що жива… »

— Мені треба залізти назад, — прошепотіла я, озираючись. — Хотіла пройти через центральний вхід, але побачила здалеку Андрійовича, який мене не послухав. Припаркувався прямо навпроти дверей і виглядає мене. Якщо я вийду зсередини, він зрозуміє, що я весь цей час була в корпусі, а не десь інде. Мені доведеться знову лізти через це вікно.

Дамір підвівся, ховаючи телефон у кишеню куртки. На його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка — чи то від моєї відчайдушності, чи то від самої абсурдності ситуації. Мабуть чого-чого, а такого від мене не чекав.

— Ну, раз пішла така гра в шпигунів... Йдемо, підсаджу… знову, — спокійно сказав він.

Яка в нього мила посмішка.

Ми підійшли до того самого вікна зали засідань. Дамір підтягнув туди свій важкий дерев’яний ящик, перевернув його і впевнено став зверху. Тепер він був значно вищим за мене.

— Давай руки, — скомандував.

Я зробила крок вперед. Дамір нахилився, обхопив мою талію обома руками. Його долоні були великими, гарячими й неймовірно сильними. Він підняв мене так легко, ніби я нічого не важила, і почав підтягувати до підвіконня. У якийсь момент я вже майже сіла на дерев’яний край, але зіскользнула і нахилилася впепед.

— Ой! — скрикнула я, втрачаючи рівновагу.

Я не втрималася і замість того, щоб опинитися всередині, почала падати назад, прямо на нього. Дамір миттєво зреагував. Він не відпустив мене, а навпаки — міцно притиснув до себе, щоб я не вдарилася об землю. Ми опинилися занадто близько. Моє обличчя було в сантиметрі від його, я відчувала його прискорене дихання.

Від несподіванки я хитнулася вперед, і наші губи випадково торкнулися. Це не було справжнім поцілунком — лише легкий, невагомий контакт, випадковий зіткнення двох світів. Але в ту саму секунду в мене всередині наче розірвався снаряд. По тілу пробіг такий розряд струму, якого я не відчувала за всі місяці стосунків з Денисом. Це було до біса приємно, солодко і водночас так правильно, що мені забракло повітря.

Ми завмерли. Дамір дивився мені прямо в очі, і я бачила, як його зіниці розширилися. Він не відсторонився одразу, продовжуючи тримати мене за талію, наче боявся, що я знову впаду. Його погляд став темним, глибоким, сповненим якогось німого запитання.

Першою оговталася я. Серце калатало так, що, здавалося, воно зараз вистрибне і впаде на цей ящик.

— Вибач... — ледь чутно промовила я, відводячи погляд.

— Обережніше, — хрипко відповів він. Його голос звучав інакше, ніж зазвичай. — Спробуй ще раз. Тримайся за раму міцніше.

Він знову допоміг мені піднятися, і цього разу я буквально влетіла в аудиторію, ледь не перечепившись через штору. Опинившись на твердій підлозі кабінету, я притулилася спиною до стіни. Губи все ще пекли від того випадкового дотику.

Я швидко визирнула у вікно. Дамір стояв внизу, поправляючи ящик. Він підняв голову, коротко кивнув мені й, не сказавши більше ні слова, розвернувся і пішов у бік господарського двору.

Я стояла в порожній залі й не могла вгамувати тремтіння рук. Мені треба було йти до машини, де чекав Андрійович, їхати додому заповнювати анкету про гени Дениса... Але все, про що я могла думати — це ті кілька секунд у руках прибиральника, якого я зовсім не знала, але який щойно став для мене ближчим за всіх людей у світі. І який вдав вигляд, що нічого не сталося. Що наші губи не торкалися. От так взяв і просто пішов.