Розділ 28

Наступного ранку сонце здавалося занадто яскравим, наче навмисно висміювало мій похмурий настрій. Я прокинулася з важкою головою. Ранковий ритуал перетворився на механічну послідовність дій, крижана вода в обличчя, щоб прибрати набряки, легкий дотик патчів, які приємно холодили шкіру. Я довго дивилася на себе в дзеркало, розтираючи по тілу лосьйон, але сьогодні навіть його аромат не приносив спокою.

Одягання стало черговим випробуванням. Я обрала широку кашемірову сукню м’якого бежевого кольору, яка б надійно ховала мою таємницю, та накинула зверху вільне пальто. Може живота ще й не було видно але… на всяк випадок.

В пам'яті все ще звучали слова Інни Сергіївни з вчорашньої зустрічі. Батько Дениса не прийшов через термінові справи на фірмі, тож майбутня свекруха розгорнула свій «терор» на повну силу. Так сказати — за двох.

— Люба, — її голос був солодким, як патока, і таким же липким, — на днях я обов'язково заїду подивитися на торт і твою сукню. Сподіваюся, ти не обрала щось надто... сучасне. Весілля Ставецьких — це традиції та консерватизм.

Я знала, як тільки вона побачить мій вибір — червону сукню з квіточками і мереживами схожу на циганську та п’ятиярусний торт з консервованою кукурудзою — вибухне скандал, який почує пів нашого міста.

Але зараз мене турбувало інше. В сумочці лежав папірець із записом: «11:00, приватна клініка». 

Ввечері я записалася під іменем своєї знайомої з якою навчалася в школі, в клініку на консультацію. Мені потрібно було переконатися, що моєю з дитиною все добре після всіх цих бісових стресів, і зробити це так, щоб ніхто з родини не дізнався. Їм ще зарано радіти від того, що вони стануть дідусем та бабусею. Ох. Я це уявляю. Мама втратить свідомість від такої новини. Вона не готова бути бабусею, це точно.

Мій водій, Андрійович, він був людиною пунктуальною, відданий як тінь. Вислизнути від нього — завдання майже неможливе.

«Університет має два виходи, — гарячково міркувала я, сідаючи на заднє сидіння. — Головний, де він зазвичай чекає, і чорний хід через господарський двір... той самий, де я вчора бачила Даміра».

Серце забилося частіше. План почав вимальовуватися, зайти через парадні двері, пройти корпус наскрізь і вийти через службові. Але була проблема — господарські двері зазвичай зачинені на ключ, і доступ до них мають лише працівники.

— Андрійовичу, — покликала я водія. — Сьогодні лекції затягнуться, у нас додатковий семінар. Не чекайте мене прямо під дверима. З мене студенти вже сміються. Дістали своїми насмішками. Краще станьте за рогом, біля парку. Я зателефоную, як звільнюся.

Водій підозріло подивився в дзеркало заднього виду, але кивнув.

— Як скажете, пані Михайлино. Але Ваш батько наказав бути на зв'язку.

— Звісно ж. Мій мобільний завжди увімкнений.

Приїхали.

Я вийшла з машини, відчуваючи, як тремтять коліна. Тепер в мене було лише двадцять хвилин, щоб знайти спосіб відкрити ті двері. І я знала лише одну людину, у якої мав бути ключ від того входу.

Я майже бігла коридорами цокольного поверху, де пахло сирістю та мийними засобами. Серце калатало десь у горлі. Нарешті я побачила напіввідчинені двері технічного приміщення. Дамір був там — він рився в якійсь картоновій коробці, яка стояла на старому дерев'яному столі.

— Даміре! — я влетіла всередину, важко дихаючи неначе брала участь з якогось марафону по бігу.

Він повільно підняв голову. Його погляд був холодним і відстороненим, наче між нами не було тих дивних іскор у коридорах. А мене здавалося, що я йому подобаюсь… до цього часу.

— Мені потрібна твоя допомога, — випалила я, підходячи ближче. — Випусти мене через чорний хід. Прямо зараз. Мені дуже треба піти так, щоб водій мене не побачив. У тебе ж є ключі?

Дамір вирівнявся, склав руки на грудях і спокійно подивився на мене.

— Немає. Ці двері замикає охорона. Код від замка знають тільки вони.

— Серйозно?... Ти брешеш! — я відчула, як на очах закипають сльози відчаю, але плакати не збиралася, тим паче перед ним. — Ти просто злишся, так? Через те, що я не прийшла до мосту в суботу? Ти вирішив мені помститися, коли мені справді потрібна допомога? Який же ти підступний. Я, якщо чесно була про тебе іншої думки. — Я зробила крок до нього, міцно стискаючи сумочку. — Даміре, ну… ну пробач мені. Будь ласка. Я дуже хотіла прийти в суботу, але... так склалися обставини. Мене зачинили вдома, я не могла навіть з подругами побачитися. Я не хотіла тебе образити, клянусь. Я завжди виконую свої обіцянки але коли обставини виявляються проти мене і я з цим нічого не можу вдіяти.

Він мовчав кілька секунд, розглядаючи моє розчервоніле обличчя. Його погляд трохи пом'якшав, але в ньому з'явилася якась гірка втома.

— Михайлино, — тихо промовив, і моє ім'я в його вустах прозвучало як щось заборонене. Як щось сололке, ніжне… мені сподобалось. — Я не дитина, щоб мститися комусь за неслухняність. І я на тебе не злюся. У кожного свій світ, і я чудово розумію, чому ти не прийшла… Я не з твого світу.

— Та до чого тут це! Ох!... Так, ми різні і… Боже, як це важко. — Я вдихнула. Дамір думав, що я не прийшла бо він не мільйонер з якими я звикла тусуватися, але ж це не так.

Він зробив крок назустріч, і я відчула тонкий аромат його одеколону вперемішку з хлором здається.

— Але я не брешу. Я реально не знаю коду від господарського блоку. Його знають тільки охоронці. Моя картка відкриває тільки підсобки та аудиторії. Не так вже й сильно мені тут довіряють, щоб пускати у всі двері. Це тобі потрібно до охорони.

— О, ні. Туди мені точно не потрібно. — Я знесилено прихилилася до стіни. План руйнувався. Візит до лікаря, моя таємниця, моє єдине право на приватність — все йшло прахом. Чорт!

— І що мені тепер робити? — прошепотіла я, заплющуючи очі. — Мені не можна через головний вхід... там Андрійович. Він доповідає батькові про кожен мій крок.

Дамір подивився на годинник на стіні, а потім знову на мене.