Розділ 27

Я повільно йшла в сторону кав'ярні, намагаючись опанувати себе. Руки все ще тремтіли після перепалки в коридорі, а щока, здавалося, знову почала горіти під шаром косметики. Університетська кав'ярня зустріла мене шумом кавомашин та ароматом свіжої випічки — звуки та запахи, які зазвичай заспокоювали, сьогодні здавалися занадто нав’язливими і нудотними. Здається моїй майбутній донечці і це не до смаку.

Таня і Леся вже сиділи за нашим улюбленим столиком у кутку. Як тільки я наблизилася, вони синхронно підняли голови від своїх телефонів.

— Ну нарешті! — вигукнула Таня, відсуваючи стілець. — Ми вже думали, що тебе татусь під домашній арешт посадив. Що з телефоном? Чому в суботу ввечері ти просто зникла з радарів?

— Ми тебе чекали в «Empire» до другої ночі, — додала Леся, прискіпливо оглядаючи мій вигляд. — Були дівчата з юрфаку. Ти пропустила таку вечірку! Денис сказав, що ти «трохи прихворіла», але його вираз обличчя говорив про те, що ви знову покусалися.

Я важко опустилася в крісло і зробила вигляд, що дуже зайнята пошуком гаманця в сумці. Брехати подругам було важко, але розповісти всю правду — про ляпас від батька і сварку з Деном — було ще важче.

— На вихідних було... складно… я ж писала в СМС, — нарешті вимовила я, не піднімаючи очей. — Весільні приготування витягують всі сили. Батьки наполягають на кожній дрібниці, а Денис… приперся не вчасно… ви ж знаєте його, він хоче, щоб все було ідеально.

— Слухай, Машань, — Таня нахилилася ближче, її тон став серйозним. — Ми ж бачимо, що ти сама не своя. Ти бліда як стіна. Точно все впорядку?

— Ага… — Я відкрила рот, щоб ще щось збрехати, але в цей момент у кишені знову завібрував телефон. Повідомлення від Дениса: 

«Заїду за тобою одразу після пар. Сьогодні зустріч з моїми батьками. Одягни щось пристойне і не здумай запізнитися».

Відчуття нудоти знову накотилося хвилею. Я подивилася на дівчат, які чекали відповіді — хто написав СМС, вони бачать лише обгортку мого життя, але ніхто з них не знає, як це — коли тебе душить власна доля.

— Денис повідомлення шле. — Посміхалася я. Ох. Це важко!

— Як він тебе кохає. І хвилини без тебе неможе. Все щось шле і шле, і телефонує і в суботу приїхав. Ох. Який він у тебе… — Замріяно вздихала Леся. — Доречі, я ж в клубі з одним красунчиком познайомилась… Ой, дівчатка, я взагалі не знаю, як я це зробила! — Леся аж засяяла, відкладаючи вбік свою чашку з матча-лате. — Ти б його бачила Машаня. Його звати Макс, але всі називають Маркус. Високий, плечистий, а очі… Боже, такі очі бувають тільки в голлівудських акторів. Він був у VIP-зоні, і я просто проходила повз, а він так посміхнувся, що в мене ноги підкосилися. Та так підкосилися, що я випадково… нібито випадково спідкнулася і впала… тобто присіла йому на коліна.

Таня підсунулася ближче, забувши про свій круасан.

— Наша сором'язлива Леся не така вже й боягузка.

— Сама в шоці! — Леся витягла телефон і з гордістю продемонструвала контакт, записаний просто: «Маркус Empire». — Було так страшно, що я думала, серце вискочить через вуха. Руки тремтіли, я ледь той телефон не впустила. Але він такий впевнений, такий… справжній. Не те що ці наші університетські мажори, які тільки й знають, що татовими картками світити.

— Да, Машаня, ти таке прогавила.

Я дивилася на подругу і відчувала легку заздрість. Не до її нового знайомого, а до цієї простої, дівочої легкості. До можливості просто познайомитися, просто закохатися, просто чекати на дзвінок. Без бізнес-планів, без вагітності від нелюба, без страху перед батьківським гнівом. Колись я теж от-так просто знайомилася, поки не зустріла Дениса. Тепер все — клітка зачинилася.

— То чому ти йому ще й досі не зателефонувала? — запитала я, намагаючись посміхнутися.

— Ти що, Машань! — Леся раптом знітилася, і її захват змінився тривогою. — А раптом він мене не згадає? Або подумає, що я нав'язлива? Я вже тричі набирала повідомлення і видаляла. Я боюся, що він виявиться черговим розчаруванням… або, навпаки, занадто крутим для мене. Сиджу тепер і дивлюся на цей номер, як на гранату з висмикнутою чекою. Не знаю, що робити кидати її вдалечінь чи собі під ноги.

— Подзвони, — раптом твердо сказала я. — Краще отримати відмову, ніж сидіти й малювати в голові казки, які ніколи не збудуться. Життя занадто коротке, щоб боятися якогось телефонного дзвінка. Поки будеш сидіти з цією “гранатою” то він зустріне іншу. Зараз таких повно — ще якась випадково спідкнеться і впаде… прямо твоєму Макркусу в ліжко.

Дівчата здивовано подивилися на мене. Зазвичай я була тією, хто радить «тримати дистанцію» та «не поспішати», але сьогодні після лекції ректора і вчинку Даміра мої погляди на сміливість дуже змінилися.

— Ого, Михайлино, які ми рішучі сьогодні! — Таня хитро примружилася. — Невже на тебе так подіяла підготовка до весілля? Чи щось іще?

Я відчула, як моє обличчя заливає рум'янець. Перед очима знову постав Дамір на східцях — з його сигаретою і поглядом, який бачив мене наскрізь.

— Та припиніть, — буркнула я, відвертаючись до вікна. — Просто кажу, що страх — це поганий порадник… як і я. Не запитуй нікого. Роби так, як підказує серце.

Ми ще трохи посиділи, обговорюючи Маркуса, але я майже не чула їхнього щебетання. Я все думала чи вистачило б мені сміливості попросити номер у Даміра, якби я була вільною? Чи вистачило б мені сил розірвати це весілля і піти за тим, хто змушує моє серце битися частіше?

— Вибачте, дівчата, мені треба бігти. Не хочу запізнюватися на лекцію до Петровича, — я підхопила сумку.

— Ти ж нічого так і не з’їла!

— Я не голодна.

Залишила подруг і далі обговорювати номер загадкового Маркуса.

Побігла назад в ще одну аудиторію.

В аудиторії вже панувала тиша. Ректор стояв біля трибуни, гортаючи якісь папери. Як тільки пролунав дзвінок, він підняв голову. Його погляд був занадто серйозним, але цього разу в ньому читалася якась особлива філософська глибина.