Розділ 26

МИХАЙЛИНА

Ранок понеділка зустрів мене сірим небом і легким запамороченням — нагадуванням про те, що мій організм тепер працює за двох. Я піднялася з ліжка з важкістю, але думка про те, що сьогодні я нарешті вийду з дому, змусила мене діяти.

Я почала збиратися з особливою ретельністю. Це був цілий ритуал, мій захисний панцир. Спочатку — патчі під очі, щоб приховати наслідки безсонної ночі та вчорашніх сліз. Потім — щільний шар тонального крему. Я з особливою увагою затушовувала ліву щоку, де все ще виднілася ледь помітна жовтизна від батьківського ляпаса.

Сьогодні я обрала стриманий, але дорогий макіяж, світлі відтінки, трохи хайлайтеру на вилиці та ідеально підведені очі. Розчісуючи волосся, я ловила себе на думці, що вдивляюся у дзеркало прискіпливіше, ніж зазвичай.

«Для кого ти так стараєшся, Машаньо?» — запитала я своє відображення.

Відповідь була очевидною, хоча я й боялася вимовити її вголос. Я прихарашувалась не для того, щоб відповідати статусу нареченої Дениса Ставецького. І не для того, щоб приховати втому від вагітності. Я робила це для того, щоб він побачив мене красивою. Щоб Дамір, який бачить лише грязь під ногами студентів, помітив у цьому сірому коридорі щось світле.

Але вже наступної миті я різко відклала пензлик для рум'ян.

— Годі, — наказала я собі. — Ти з'їхала з глузду.

Згадала холодний погляд батька і погрози Дениса. Якщо хоч один слух із універа, про доньку мільйонера Гаврилова і прибиральника з кримінальним минулим дійде до них — це буде кінець. Мене просто зачинять у чотирьох стінах до самого весілля, а Даміра, в кращому випадку, викинуть на вулицю без права на працевлаштування.

Я одягла строгий чорний костюм і застебнула всі ґудзики. Це була моя броня. Я пообіцяла собі, що сьогодні я навіть не гляну в його бік. Пройду повз, наче його не існує. Я наречена, майбутня матуся, і я не маю права руйнувати своє життя через випадковий потяг до людини, з якою в нас немає і не може бути нічого спільного.

Я вийшла з кімнати, тримаючи спину максимально рівно. 

Водій вже чекав біля воріт. План був простий… машина — університет — машина — дім. Жодних відхилень від маршруту. Жодних кафетерій. Жодних подруг. Жодних поглядів в бік чоловіка зі шваброю.

З цього дня мої жахіття тільки розпочинаються.

***

Машина зупинилася рівно навпроти центрального входу. Водій, як і наказав татусь, мовчки вийшов і відчинив мені двері, ніби я була не студенткою, а конвоєм під наглядом. Я вийшла на прохолодне ранкове повітря, поправляючи сумку на плечі, і перше, що відчула — тонкий запах тютюнового диму.

Дамір стояв збоку від масивних східців, спершись плечем на холодну кам’яну колону. На ньому була все та ж темна робоча куртка, але сьогодні він здавався ще більш відчуженим. Він повільно затягнувся, тримаючи сигарету своїми красивими пальцями, і в цей момент його очі зустрілися з моїми.

Це був не той погляд, якого я очікувала. В ньому не було ні захоплення моїм ідеальним макіяжем, ні виклику. Це був важкий, проникливий погляд людини, яка бачить значно більше, ніж дозволено. Він дивився так, ніби знав про вчорашню бійку, про синець під шаром тонального крему і про той страх, який я намагалася приховати за дорогим костюмом. В його очах читалася дивна суміш втоми та розуміння... і, можливо, крапля розчарування.

Прибиральник не поворухнувся. Не кивнув. Просто стояв і мовчки проводжав мене поглядом, випускаючи хмаринку диму.

«Пройди повз, — наказало мені серце, яке почало боляче битися об ребра. — Просто йди. Ти обіцяла собі».

Я стиснула зуби і, гордо піднявши підборіддя, пройшла повз нього. Навіть не повернула голови, втупившись у скляні двері університету. Кожен крок здавався мені зрадою самої себе. Я відчувала себе брехухою. Всього пару днів тому я намагалася заговорити з ним, виглядала щирою, а сьогодні — вдаю, що він просто частина архітектури, порожнє місце.

Коли двері за мною зачинилися, я зупинилася у вестибюлі, важко дихаючи. Всередині все пекло від сорому. Мені було до нестями важливо, що він зараз про мене подумав. Напевно, вирішив, що я така ж, як і всі ці мажори, погралася в доброзичливість і повернулася до свого снобізму.

Я хотіла, щоб він знав — я не така. Я хотіла пояснити, що я в клітці з якої вже ніколи не вибирусь. Але замість цього я просто втекла, залишивши його там, на східцях, із його правдивим поглядом, від якого неможливо було сховатися.

***

Аудиторія була заповнена вщент, але я почувалася так, ніби сиділа в скляному кубі під прицілом мікроскопа. Олег Михайлович, наш ректор і за сумісництвом один із найкращих психологів країни, повільно ходив біля дошки, заклавши руки за спину. Його голос, спокійний і розсудливий, розрізав тишу аудиторії, неначе скальпель.

— Тема сьогоднішньої лекції — «Психологічні аспекти примусового та розрахункового шлюбу в сучасному суспільстві», — вимовив він, і я мимоволі здригнулася, наче він назвав моє ім’я.

Я відкрила зошит, але пальці відмовлялися тримати ручку. Кожне слово ректора влучало прямо в ціль.

— Чому в двадцять першому столітті ми все ще спостерігаємо феномен «золотої клітки»? — продовжував Олег Михайлович. — Здавалося б, часи династичних шлюбів минули. Але ні. Сьогодні примус виглядає інакше. Це не завжди кайдани на руках, часто це кайдани в голові. Це страх втратити статус, це тиск батьківського капіталу, це ілюзія того, що гроші можуть замінити безпеку.

Він зупинився і глянув на студентів. Мені здалося, що його погляд на секунду затримався на моєму обличчі.

— Дівчатка з дитинства виховуються на казках про принців, — він ледь помітно всміхнувся. — Але казки не розповідають про те, що принц може виявитися тираном, а білий кінь — лише частиною бізнес-плану його батька. Ми бачимо сотні випадків, коли молоді жінки обирають не людину, а її банківський рахунок. Чому? Бо статус дає фальшиве відчуття захищеності. Але психологічна ціна такого вибору — хронічна депресія, втрата власного «Я» і відчуття того, що твоє тіло і життя тобі більше не належать.