Розділ 25

ОДЕРЖИМИЙ

Михайлина повільно йшла по парку, наче несла на плечах весь тягар цього світу. Її плечі здригалися від ледь помітного холоду, а може, від чогось набагато важчого. Нарешті вона опустилася на лавку, сховану в тіні старих лип, і просто завмерла.

Я зупинився за кілька десятків метрів, спершись на стовбур дерева. Моє серце защиміло, коли я побачив, як вона дивиться на молодих матусь, що проходили повз. Вона проводжала поглядом кожну коляску, кожну дитину, що міцно тримала маму за руку. І тоді я побачив це. Сльоза. Одна-єдина кришталева крапля скотилася по її щоці, а за нею — інша, потім інша.

— Чому ти плачеш, маленька? — прошепотів я, стискаючи кулаки так, що нігті впилися в долоні. — Що цей виродок знову зробив? Що він пообіцяв тобі цього разу? Весілля? Сім’ю? Щастя? Він розкидається словами, як фантиками, навіть не розуміючи, що кожна його брехня — це ніж у твоє серце.

Ставецький ніколи не дасть тобі того, чого ти насправді прагнеш. Він боїться відповідальності, він боїться глибини твоїх почуттів. А коли у вас з'являться діти, що тоді... Думаєш він зміниться?

Одна думка, що ти можеш завагітнити від Ставецького вбиває мене. Я прошу Бога, щоб цього ніколи не сталося. Він не заслуговує на дітей, тим паче від тебе. Після того, як стріляв. Виродок. Школа, що я нічого не можу зараз тобі розповісти. Але… ти про це обов’язково дізнаєшся.

Якби ж ти була вагітною… від мене.

Я заплющив очі на мить і уявив…

Я бачу, як по цій самій алеї, засипаній золотавим листям, йдеш ти. Твоє обличчя більше не затьмарене сумом, воно сяє тим особливим світлом, яке буває лише у коханих жінок. А поруч із тобою, міцно тримаючи за руку, крокує маленький хлопчик. В нього мої очі й твоя вперта лінія губ. На ньому така ж куртка, як в мене, і він намагається копіювати мою ходу, серйозно дивлячись під ноги. Ти піднімаєш погляд і бачиш мене. Я стою тут, чекаю на вас. Обох, коханих. Ти посміхаєшся — не так, як Ставецькому, а по-справжньому, відкрито, тепло. Мій син відпускає твою руку і біжить до мене, вигукуючи «татусю», а я підхоплюю його, відчуваючи його силу і життя. А потім я притягую до себе і тебе. Я цілую твої скроні, твої очі, які більше ніколи не будуть знати смаку солоних сліз.

В цій моїй реальності немає місця для зрад, брехні та порожніх обіцянок. Тільки ми. Тільки наша кров. Наше дитя.

Я розплющив очі. 

Ти все ще сидиш на тій лавці, витираючи сльози кінчиками пальців. Мій шлунок зводить від люті на Ставецького і від ніжності до тебе.

— Потерпи ще трохи, Михайлино, — прошепотів я, роблячи крок назад в тінь. — Він — лише туман, який скоро розвіється. А я... я — той берег, до якого ти нарешті причалиш. І я обіцяю тобі, що наш син, який в нас обов’язково колись буде, ніколи не побачить твоїх сліз. Хіба що це будуть сльози від того, як сильно я вас кохаю.

Я не дозволю йому більше тебе ранити. Сьогодні він явно змусив тебе плакати в парку. Завтра він пошкодує про це.

Ти підводишся, поправляєш сукню і рішучим кроком прямуєш кудись. Я мимоволі всміхаюся. Ти завжди так робиш коли тобі боляче або самотньо, ти шукаєш розради в солодких дрібницях.

Цікаво, куди ти? По морозиво? Я навіть знаю, яке ти обереш. Зараз ти попросиш дві кульки фісташкового з великими шматочками горіхів і обов’язково — зверху трохи гіркого шоколаду. Ти не любиш надто солодке, приторне, як ті компліменти, якими тебе засипає Ставецький. Тобі подобається цей легкий терпкий присмак, який залишається на губах. Я бачу, як ти злизуєш кульку, що почала танути, і в мене перехоплює подих. Ти навіть не підозрюєш, наскільки ти сексуальна в своїй буденності.

Я знаю про тебе все. Навіть те, про що ти боїшся сказати вголос.

Я бачив твою сукню. Твоя весільна сукня. Вона не біла, як того хоче твоя родина чи цей придурок Денис. Він же спить і бачить тебе в пишному білому лахмітті, як класичну трофейну дружину, яка буде стояти поруч і мовчати.

Але ти... ти хочеш червону. Глибоку, наче кров, наче вино, наче вогонь. Ти хочеш іти до вівтаря в кольорі пристрасті, в кольорі виклику. Ставецький, коли почув про це, лише скривився. «Це несмак, Михайлино, що скажуть люди?». Він намагається підрізати тобі крила, загнати в рамки свого обмеженого світу.

А я? Я б віддав все, щоб побачити тебе в тому червоному шовку. Червоний — це твій вибір, це твоя душа, яка кричить про волю. Мені плювати на традиції. Якщо ти захочеш вінчатися в полум’ї — я підпалю цей світ для тебе. Я не хочу нав'язувати тобі свою думку, як він. Я хочу лише одного — щоб ти була собою. Справжньою. Неприборканою.

Ти відходиш від жінки, що і далі стоїть та продає морозиво, тримаєш ріжок, і в твоєму погляді на мить з’являється спокій. Маленька перемога над сумом.

— Їж, кохана, — прошепотів я, проводжаючи її поглядом. — Насолоджуйся цією хвилиною. Скоро тобі не доведеться заїдати горе морозивом. Скоро ти будеш носити свій червоний колір з гордістю, стоячи поруч із чоловіком, який не боїться твоєї сили.

Денис хоче бачити тебе зручною. Я хочу бачити тебе живою. І саме тому він вже програв. Він навіть не знає, що кожна фісташкова крихта, кожна червона нитка в твоєму гардеробі — це цеглинка в моїй фортеці навколо тебе.

Я зачекаю. Поки ти доїси. Поки ти зрозумієш, що той, хто тебе справді знає — не той, хто тримає твою руку в ресторані, а той, хто бачить твої сни в темряві.

А ще я на сто відсотків впевнений, що на тобі сьогодні червоні трусики. Ох!... Ці трусики. Я краще не буду згадувати бо знову захочу тебе. Захочу зняти їх з тебе зубами і цілувати кожен міліметр твого такого ніжного ароматного тіла.

Ти моя! Вже стала моєю! Тож Ставецькому нічого не світить. Я так вирішив, так і буде.