Розділ 23

Кав’ярня була втіленням розкоші, оксамитові крісла, кришталеві люстри та офіціанти в білих рукавичках. Ми сіли біля вікна. Денис одразу почав вивчати меню, паралельно відповідаючи на якесь повідомлення в робочому чаті.

— Візьму тобі великий лате без цукру і шоколадний фондан? — запитав він, не піднімаючи очей від телефона. — Ти ж його любиш.

— Взагалі-то, останнім часом мені хочеться чогось солоного... — тихо промовила я, згадавши про свою вагітність. Солодке зараз викликало лише легкий напад нудоти.

Денис нарешті відклав телефон і здивовано підняв брову.

— Солоного? Михайлино, до кави солоного? Ну ти даєш. Вже геть зі своєю дієтою… Не вередуй, цукор підніме тобі настрій. Ти сьогодні якась занадто замислена.

Він зробив замовлення за нас обох, навіть не дочекавшись моєї остаточної відповіді. Це була його манера — м'яка, але непохитна впевненість у тому, що він знає краще.

— До речі, — Денис накрив мою долоню своєю, — мама вчора питала, чи ми вже обрали список гостей з твого боку. Моя хоче, щоб все було ідеально. Вона вже забронювала флористів, які оформлювали весілля принца в Монако.

— Твоя мама дуже старається, — відповіла я, розглядаючи перехожих за вікном.

«Тобі 25 років, а все ще одяг мама вибирає. Вона дійсно дуже-дуже старається влізти скрізь»

Серед натовпу людей у дорогих пальтах я раптом помітила чоловіка в простій темній куртці, який швидко переходив дорогу. На мить мені здалося, що це Дамір. Серце закалатало. Я подалася вперед, намагаючись розгледіти обличчя, але чоловік зник за рогом.

— Ти мене слухаєш? — голос Дениса повернув мене в реальність.

— Так, вибач. Просто побачила знайому… силует... — я випила ковток води, намагаючись заспокоїти тремтіння рук.

— Так от, — продовжував він, — батько вважає, що після весілля нам варто на кілька місяців поїхати до Лондона. У нього там справи, а ти могла б придивитися до місцевих галерей. Психологія — це гарне хобі, але статус дружини Ставецького вимагає іншого дозвілля.

«Хобі?» — слово боляче вкололо. Я мріяла допомагати людям, а для нього це було лише примхою багатої дівчинки.

— Денисе, а ти ніколи не думав, що я, можливо, захочу працювати? — обережно запитала я.

Він щиро розсміявся, наче я розповіла найкращий у світі анекдот.

— Працювати? Машань, навіщо? Твій батько і я забезпечимо тебе на десять життів наперед. Твоя робота — бути красивою, виховувати нашого спадкоємця і створювати затишок.

Він знову занурився в телефон, а я дивилася у вікно. Раптом той чоловік в куртці знову з’явиться. 

В цей момент я зрозуміла, що більше за все на світі хочу опинитися не в Лондоні, і не в «Cartier», а в запиленому коридорі університету, де ніхто не чекає від мене «ідеальності».

— Вибач, люба, бізнес не чекає. Я на хвилинку відійду, треба відповісти на терміновий дзвінок у спокійній обстановці, — Денис цьомкнув мене в маківку і, не чекаючи відповіді, попрямував у бік вбиралень, притискаючи слухавку до вуха.

Я залишилася наодинці зі своїм неторканим лате. Почуття тривоги не зникало, навпаки — воно розросталося, наче штормове занепокоєння перед бурею.

— Ну привіт, красуне. Чому така сумна? — над моїм вухом пролунав нахабний чоловічий голос.

Я здригнулася і обернулася. Поруч стояв хлопець у шкіряній куртці, з самовпевненим поглядом і кривою посмішкою. Від нього несло сигаретами та дешевим одеколоном — різкий контраст із вишуканим ароматом кав’ярні.

— Не твоя справа, — сухо відрізала я і відвернулася до вікна.

— Та досить тобі. Я бачив, як твій «папік» пішов. Може, вип’ємо чогось міцнішого, ніж ця піна? — він не відступав і, перш ніж я встигла зреагувати, важко поклав свою широку долоню мені на плече, стискаючи пальці.

— Що ти собі дозволяєш? — я різко скинула його руку, відчуваючи, як всередині закипає обурення. — Забери руки і йди геть, я заручена!

Я продемонструвала йому обручку, сподіваючись, що блиск діаманта його протверезить, але хлопець лише розсміявся.

— Камінчик гарний, а от господар в тебе, мабуть, слабак, якщо лишає таку лялечку саму...

— Ану прибрав руки від моєї нареченої! — голос Дениса прогримів на всю кав’ярню.

Я побачила, як Денис швидко крокує до нас. Його обличчя почервоніло від гніву, вени на шиї здулися. Він спробував схопити незнайомця за грудки, але все пішло не за сценарієм дорогого бойовика.

— Ти що, не почув? — крикнув Денис і замахнувся для удару.

Його кулак лише мазнув хлопця по щоці. Незнайомець, який, вочевидь, провів не один вечір у вуличних бійках, лише вискалив зуби. Він різко перехопив руку Дениса і з силою штовхнув його на мене. Я встигла відсунутися вбік, а вони обоє з розгону полетіли на наш столик.

Пролунав гучний тріск деревини. Ніжки стола не витримали ваги двох хлопців, і він з гуркотом розламався навпіл. Порцелянові чашки розлетілися на дрібні друзки, гаряче лате розлилося по світлому килиму, а залишки фондану розмазалися по сорочці Дениса. Я ледь встигла встати і відскочити.

Денис намагався піднятися, хаотично розмахуючи руками, але незнайомець був швидшим. Він сів зверху на мого нареченого і завдав кілька коротких, професійних ударів у щелепу та живіт. Денис лише жалібно зойкнув і закрив обличчя руками, згорнувшись калачиком серед уламків столу.

— Це і все? — сплюнув хлопець, підводячись і поправляючи куртку. — Наступного разу обирай когось мужнішого, красуне. Твій принц — звичайне лайно.

Він спокійно попрямував до виходу, поки персонал кав'ярні нарешті почав викликати поліцію. Я стояла як вкопана, дивлячись на Дениса. Він лежав на підлозі серед брудного посуду, важко дихаючи, а його ідеальна зачіска була зіпсована шоколадним кремом.

В цей момент я відчула не жаль, а гострий сором. І чомусь знову згадала Даміра. Мені здалося, що якби на місці Дениса був той прибиральник із татуюваннями на руках, цей нахаба вже давно б вилетів через вітрину. Або ж… впав непритомним.

— Денисе! — я нарешті відімкнула заціпеніння і кинулася до нього, не зважаючи на уламки під ногами. — Денисе, ти як? Дай я допоможу...