Розділ 22

Сонце недільного ранку пробивалося крізь щільні штори, малюючи на підлозі золотаві смуги. Я розплющила очі й не одразу зрозуміла, де я. А потім спогади вчорашнього вечора накрили мене важкою хвилею вечеря, фальшиві посмішки Дениса, нудота і... Дамір.

Я перевернулася на бік, дивлячись на сумку.

Першою думкою було, що Дамір, мабуть, чекав мене пів ночі на тій естакаді.

Я уявила його там одного, серед темряви і вітру, що гуде між бетонними опорами. Він дивився на дорогу, чекав світла фар моєї машини, а я так і не приїхала. Якось некрасиво вийшло. Я людина слова, або принаймні завжди намагалася нею бути. Але вчора обставини виявилися сильнішими за мою волю.

Проте, разом із провиною прийшло дивне полегшення.

— Може, це і на краще, — прошепотіла я в порожню кімнату.

Я сіла на ліжку, обхопивши коліна руками. Тепер, при денному світлі, вчорашній порив здавався божевіллям. Адже я не думала головою, коли погоджувалася на це побачення. Якась частина мене хотіла адреналіну, хотіла втекти від золотої клітки, але реальність була жорстокою.

Навіщо? Навіщо зустрічатися вночі з іншим, з якимось прибиральником, небезпечним і таємничим, якщо через місяць я виходжу заміж? І не за нього. Я маю стати дружиною Дениса, носити його прізвище, носити його дитину, представляти його сім'ю.

Голос моєї совісті звучав у моїй голові гучніше за власне серце: «Нормальні дівчата такого не роблять». Нормальні наречені купують скатертини для нового дому, а не купують нові відверті сукні, щоб бігти на нічні зустрічі під мостом.

Я відчула себе ідіоткою яка геть заплуталсь. З одного боку — обов'язок, дитина, Денис і наша майбутня родина. З іншого — Дамір, який допоміг мені більше ніж хто, і який став моїм єдиним ковтком справжнього життя, нехай і отруйного… нехай і не надовго… лише до весілля.

— Угода… Я для нього тепер буду брехухою. Всього навсього донькою мільйонера, яка не тримає свого слова, — нагадала я собі. — Що ж… хай так і буде.

Я піднялася з ліжка. Треба було жити далі цю неділю, вдаючи, що я — саме та «нормальна дівчина», якою мене хочуть бачити батьки. Але десь глибоко всередині я знала, що я вже ніколи не буду колишньою.

Недільний спокій тривав недовго. Мій телефон вибухнув від повідомлень у груповому чаті, а потім пролунав дзвінок. Я натиснула на гучний зв'язок.

— Машаня! Ти просто не уявляєш, що ти пропустила! — голос Лесі був сповнений адреналіну та радості, хоча вона явно тільки-но прокинулася.

— Так, це було офігенно, — підхопила Таня. — Поки ти там сиділа на нудній вечері з Денисом, Леся часу не гаяла. Вона познайомилася з таким класним хлопцем! Його звати Макс, у нього своя мережа автосалонів, і він просто красень. Весь вечір не відходив від неї.

— Ой, дівчата, я рада за вас, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос звучав щиро. — Шкода, що не змогла бути поруч.

— Шкода? Та це була трагедія! — засміялася Леся. — Але слухай, цікаво, що там твій прибиральник? Мабуть злий як чорт.

Я завагалася на мить, а потім випрямила спину, ніби вони могли мене бачити. В мені заговорила та сама горда Михайлина Гаврилова, яку виховували роками.

— Знаєте, дівчата... Я передумала йти на будь-які зустрічі з ним. Взагалі.

У слухавці настала тиша, а потім зацікавлене. 

— Опа, а це щось новеньке. Чому?

— Тому що вчорашня вечеря змусила мене задуматися, — сказала я твердо. — Я без п'яти хвилин дружина Дениса. Я ношу дорогу каблучку, у нас скоро весілля, статус, майбутнє. Я не збираюся шлятися по естакадах з усілякими там прибиральниками серед ночі. Це принизливо. Це не мій рівень. Я нормальна дівчина, і нормальні дівчата так не роблять. Це було якесь тимчасове помутніння.

На тому кінці почулося схвальне зітхання.

— Ну нарешті! — вигукнула Таня. — Машаня, ти просто молодець! Ми так боялися, що цей чоловік тебе якось загіпнотизував.

— Саме так! — підтримала Леся. — Ти — принцеса, тобі потрібен замок, а не лігво прибиральника під назвою «комірчина». Правильно, що поставила його на місце. Нехай знає з ким має справу. Іш ти… побачення він захотів. Та тебе ще й не такі на побачення кликали до заручин, ти ж відмовляла… Хай в чергу стає. Ти зробила правильний вибір.

— Дякую, дівчата. Мені було важливо це почути, — сказала я, хоча всередині щось неприємно стиснулося від згадки про те, що я залишилась винною Даміру.

Я поклала слухавку. Схвалення подруг подіяло як знеболювальне — на мить здалося, що все справді повернулося в норму. Я виходжу заміж за багатія, якого схвалили мої батьки і вони вважають його сином. Я граю за правилами свого світу. Я маю покорятися Денису і слухати його у всьому, а Дамір... Дамір — це просто прикра помилка, якій не місце в моєму житті.

Я спустилася вниз, відчуваючи, що мій організм знову вимагає підкріпитися Після ранкових роздумів про все на світі, я вирішила, що найкращий спосіб вижити — це просто дотримуватися розкладу ідеальної нареченої.

На кухні було незвично тихо. Сонячні промені висвітлювали порожні стільці біля довгого обіднього столу.

— Михайлино, доброго ранку, — Ліда зайшла на кухню. — Вам приготувати сніданок?

— Так, будь ласка. Щось легке. І апельсиновий сік. А де всі?

— Михайло Михайлович поїхав у гольф-клуб ще о дев'ятій, — повідомила покоївка, розставляючи прилади. — А Ольга Іванівна зібралася з подругами на черговий «рейд» магазинами. Сказала, що їм потрібно обговорити деталі весільного банкету в неофіційній обстановці.

Я кивнула. 

Будинок був у моєму розпорядженні, але ця свобода була ілюзорною. Навіть коли батьків не було поруч, їхні очікування стінами тиснули на мене.

Я тільки-но встигла зробити перший ковток апельсинового соку, як мій телефон на столі ожив. На екрані висвітилося ім'я «Денис». Я глибоко вдихнула, натягуючи на обличчя невидиму маску, і відповіла.

— Привіт, Денисе.

— Привіт, кохана, — його голос звучав м'яко, майже ніжно. — Як ти почуваєшся? Вчорашня нудота минула?