Розділ 18

Завтра субота. Сидіти до останньої лекції в універі наміру я не мала.

«Хочу додому»

Я вийшла з університету, хитаючись. Водій чекав мене біля машини. Я наказала йому їхати додому. Мені потрібен був спокій, щоб переварити все, що щойно сталося.

Коли ми під’їхали до маєтку, я відчула полегшення. Вдома нікого не було. Ні мами, ні татуся. Мама, мабуть, залагоджувала наслідки скандалу з Денисом. Вона була на його боці. Так вчіпилася в цього Ставецького, неначе мене ніхто ніколи більше крім нього заміж не візьме і я помру старою дівою. Моя мама явно не хотіла нікого бачити своїм зятем крім Дениса. Вона відносилася до нього, як до сина… і забувала про те, що я її донька. А саме страшніше те, що мені було все одно… чи відбудеться те весілля, чи ні. Я вже й сама хотіла, щоб його не було. Мені здається, що ми з Денисом поспішили з цим рішенням, точніше, наші батьки поспішили. Але, я нічого вже не могла змінити, так, як носила під серцем його дитину. Тож заміж так заміж. Якщо звісно ж Денис не передумає. Він так кричав в типографії, що весілля не буде. І це через якусь дрібничку, якесь запрошення, якийсь невзрачний папірець. Але я знаю свою маму, вона його утихомирить, заспокоїть, і все налагодиться.

На порозі мене зустріла наша покоївка, зі звичним, теплим і турботливим виразом обличчя.

— Пані Михайлино, Ви будете обідати? Я знаю, що Ви на дієті. Може, легкий суп? Ви сьогодні зранку нічого не їли.

Я усміхнулася, як могла, і тихо відповіла.

— Ні, дякую. Не хочу. Трішки пізніше. Я дуже втомилася, просто піднімуся до себе.

Жінка не стала наполягати, знаючи мій норов.

Я піднялася сходами у свою величезну, але холодну кімнату. Кімнату, де зберігалося моє ідеальне життя. Одразу підійшла до вікна і відкинула важкі штори. Не встигла навіть зняти туфлі, як задзвонив телефон. 

Це була Леся.

Я декілька секунд вагалася відповідати на дзвінок. 

«Невже буде злитися і кричати на мене?»

Але ж не вічно від неї ховатися.

— Машаня! Боже мій, Машаня! — її голос тремтів від чистого, непідробного збудження. — План спрацював! Ти просто геній!

— Що сталося? — запитала я, відчуваючи, як важкий вантаж спадає з плечей.

— Сергій... він опритомнів і влаштував сцену! Він кричав, що цей твій... цей Дамір... що він його принизив! Він сказав мені, що я шльондра, що швидко знайшла йому заміну, і що він від мене такого не чекав! Ми з ним офіційно посварилися! Він кинув мене… знову. Але тепер він, принаймні, ревнує! Це перемога!

Я заплющила очі. Перемога. Леся була щаслива.

«Теж мені перемога. Він кинув її вкотре, а вона радісна… дурепа»

— Чудово, Лесю, — сказала я рівним голосом.

— Але... Машаня, знаєш, що я подумала? Мені здається став подобатися наш прибиральник. Ох.

Я зітхнула, відійшовши від вікна.

— Ти серйозно? Подобатися? 

— Я почала по-інакшому дивитися на цього дядьку. Боже! Він такий сексі в тому костюмі… Вже й шкодую, що зек. Я б його звабила. Боюся, що батьки будуть проти таких відносин.

«Що вона верзе? Ні, Лесько, навіть не думай його зваблювати. Боже!»

— Звісно ж будуть. Не пара він тобі. Забудь про нього. Знайдемо тобі іншого. Що мало тих хлопців по клубах?

«Я не ревную. Я не ревную.»

— Ти маєш рацію. — З сумом відповіла Леся. — То може на вихідних сходимо в клуб? Ти як? Тебе Денис відпустить? Хоча б на дві годинки?

Я задумалася. Звісно ж він мене не відпустить. А з іншої сторони — хто його буде запитувати? Він ж не дізнається.

— Добре. Вмовила. Тільки Денису не слова.

— Я могила. Ну, тоді до зустрічі завтра в клубі?

— Так. Ще зізвонимось. Удачі.

Вона швидко попрощалася, поглинена своєю новою драмою — пошук хлопця.

Я поклала телефон і важко сіла на підвіконня. За вікном починали згущуватися хмари. 

Невже буде дощ?

Я сиділа, обійнявши коліна, і обмірковувала, що робити далі.

Мої думки повністю зосередилися на Дамірі та нашій домовленості. Завтра — субота. Мені потрібно було негайно визначитися з місцем побачення.

Я винна йому одне побачення. Це має бути максимально безпечно для мене. Я не можу зустрітися з ним у ресторані — занадто публічно. Не можу вдома — занадто небезпечно.

Я вирішила зустрітися з ним після клубу. Близько другої години ночі. Тоді шанси бути поміченою мінімальні.

Але де? Потрібне місце, де зовсім немає людей, щоб нас ніхто не бачив, бо якщо Денис дізнається, він не просто розірве заручини, він вб'є мене.

Я прокручувала в голові всі занедбані та забуті місця міста. Міський парк? Занадто багато безхатченків. Набережна? Занадто багато нічних рибалок і закоханих парочок.

Раптом мені спало на думку місце, яке ідеально підходило моїм вимогам, стара, недобудована естакада на околиці міста. Це був амбітний проект п’ятнадцятирічної давності, який заморозили на етапі будівництва, коли в країні почалася криза. Естакада вела в нікуди, обриваючись над широкою, але малозавантаженою трасою. Там була лише бетонна пустка, оточена парканом і високими травами. Вночі там була абсолютна темрява і тиша. Туди ніколи не навідувалася охорона, а єдині відвідувачі — це, можливо, тінейджери-екстремали, які стрибали з неї.

Це ідеально. 

Побачення буде швидким, без свідків і з мінімальними ризиками.

Але як йому повідомити про це?

Я набрала номер Тані. Вона на відміну Лесі ніколи не боялася прибиральника, ще й захищала його, тож не побоїться сходити до його підсобки.

Я вийняла телефон і набрала Таню. Вона взяла слухавку одразу.

— Машаньо? Ти як? Я ще досі в кампусі, в шоці від нашого прибиральника. 

— Ти все ще в університеті? — запитала я, відчуваючи полегшення.

— Так, біля дверей кабінету психології. Остання лекція і я лечу додому.

— Добре, це чудово, — я швидко перейшла до суті. — Таню, мені потрібна від тебе послуга. Дуже делікатна і термінова.

— Кажи, я слухаю.

— Ти... ти можеш сходити до Даміра?

На іншому кінці дроту запала тиша, але не панічна, а скоріше зацікавлена. Таня, на відміну від Лесі, завжди сприймала Даміра не як зека, а як інтригуючу загадку.