Розділ 14

Ранок п’ятниці прийшов не з сонцем, а з різким, знайомим відчуттям у шлунку.

Я лише встигла прокинутися, як хвиля нудоти накотилася з такою силою, що мені довелося миттєво зірватися з ліжка. Я побігла у свою ванну кімнату, не зважаючи на холодну підлогу, і ледве встигла до унітазу.

Мене вирвало.

Нарешті, коли напад минув, я важко опустилася на підлогу, притулившись спиною до холодної порцелянової стіни. Я відчувала себе виснаженою і слабкою. Моя "витончена дієта" була все важчою для підтримки.

Я сиділа так кілька хвилин, намагаючись відновити дихання, поки ніхто не почув моїх ранкових страждань. Обережно поклала руку на живіт. Він був ще плаский, але я відчувала в собі присутність чогось справжнього, чогось, що не належало ані Денису, ані моїм батькам, а лише мені.

— Ну, ти ж можеш не мучити маму так сильно? — прошепотіла я до свого живота, відчуваючи слабку, але щиру ніжність. — Будь ласка, будь хорошим. Мамі потрібно мати сили, щоб вирішити всі наші передвесільні проблеми.

Я гладила себе по животі, а мій внутрішній голос, який завжди був холодним і раціональним, тепер звучав лагідно і трохи наївно.

— Цікаво, хто ти? Дівчинка чи хлопчик?

Я уявляла. Якщо дівчинка — то це буде маленька бунтарка, яка розірве всі контракти і ніколи не стане "ідеальною нареченою". Я навчу її бути сильною і обирати власну долю.

Якщо хлопчик — то це буде мій захисник, який не дозволить жодному Денису чи моєму татусеві диктувати умови його матері.

Ця ранкова нудота була моєю єдиною реальною розрадою, тому що вона підтверджувала, що мій ризикований крок мав наслідки, які не можна скасувати. Це був мій таємний, безцінний актив.

Я обережно піднялася. Треба було швидко привести себе до ладу, щоб мама не помітила слідів ранкової слабкості. Попереду був довгий день вибору запрошень з Денисом. Але спочатку… потрібно заскочити до університету.

Моє тіло було слабким, але розум працював чітко. Я не могла дозволити собі виглядати хворою, особливо сьогодні, коли на мене чекали мама і Денис. Кожен мій рух, кожна деталь мого образу мала свідчити про абсолютний контроль.

Відчинила свою гардеробну. Жодних мішкуватих светрів. Я обрала класичну, світло-блакитну сукню-футляр з якісної вовни, яка ідеально сиділа по фігурі, але не облягала живіт. Висока талія сукні поки що успішно маскувала найменші зміни.

Наступний етап — макіяж. Нанесла його ретельно, як броню, ідеальний тон, що приховував блідість після нудоти, підведені очі, щоб відволікти увагу від можливих тіней під ними, і нейтральна, але дорога помада. Моє обличчя мало бути маскою стриманої досконалості.

Я витратила додатковий час на зачіску, зібравши волосся у гладкий, елегантний хвіст. Жодної недбалості. Жоден локон не повинен був вибиватися.

Коли я подивилася на своє відображення, переді мною стояла Михайлина Гаврилова, майбутня Ставецька, ідеальна наречена, успішна студентка, яка ніколи не знає втоми чи проблем. В неї не може бути таємниць. В неї не може бути нападів нудоти вранці. Вона повинна бути ідеальною як завжди, і буде нею.

— Я готова, — прошепотіла я до свого відображення. Взяла свою сумку і спустилася вниз. Мама вже чекала в холі, тримаючи в руках розклад.

— Нарешті, — сказала вона, критично оглядаючи мене. — Ти виглядаєш... добре. Але ми маємо поспішати. Спочатку типографія, потім обід із Денисом.

— Звісно, мамо, — відповіла я, граючи роль слухняної доньки. — Але мені потрібно заїхати до університету. В мене сьогодні важлива лекція про вплив права на суспільство, я не можу її пропустити. Це лише на годину. Я вже все узгодила.

Я знала, що лекції, пов'язані з правом і бізнесом, завжди були для батьків "важливими". Це звучало солідно.

Мама, після вчорашніх суперечок, не хотіла сперечатися. Вона хотіла показати, що контролює мене, але не душить мої академічні амбіції.

— Добре. Але швидко, — погодилася вона. — Андрійовичу, вези нас до університету.

Коли ми під'їжджали до університету, я відчула, як материне терпіння вичерпується.

— Слухай, — сказала мама, — поки ти будеш на цій своїй годині права, я з'їжджу до ювеліра, подивлюся на сережки, які я можливо куплю і надіну на твоє весілля. Це краще, ніж сидіти в машині. Андрійовичу, відвезеш мене туди, а потім повернешся за Михайлиною.

— Звісно, мамо, це чудова ідея, — погодилася я, ледь приховуючи полегшення. Це давало мені хоч п'ять хвилин свободи.

Водій висадив мене біля головного корпусу, і мама з ним одразу ж поїхали.

Я зайшла в будівлю. Почула дзвінок. Лекція з права почалася. Я повільно йшла довгим, тихим і майже порожнім коридором третього поверху. Лекції вже йшли, і було чутно лише приглушений гомін із аудиторій. Тут я відчула, що мені недобре. Ранкова нудота і брак сну далися взнаки. А ще я сьогодні не снідала.

Слабкість у ногах наростала. Кожен крок вимагав неймовірних зусиль. Я стискала зуби, намагаючись зосередитися. Але раптом почало темніти в очах і в голові сильно запаморочилося. У вухах зашуміло, і я зрозуміла, що цей стан — не просто втома. Це через вагітність. 

— Я ж просила тебе не мучити маму, — шепотіла дитині.

«Я не можу впасти тут. Не тут. Це буде катастрофа» — промайнула панічна думка.

Інстинктивно простягнула руку і притулилася до стіни, намагаючись знайти опору і відновити рівновагу. Я зробила глибокий вдих, але повітря неначе не доходило до легень. Тіло зрадило мене. Коридор поплив. Я відчула, як стіна вислизає з-під моєї руки, і почала падати. Заплющила очі, готуючись до удару об підлогу. Але удару не було. Замість цього, я відчула, як мене підхопили чиїсь руки. Я втратила свідомість.

Повільно приходила до тями від легких, але відчутних поштовхів. Хтось обережно, але наполегливо ляскав мене долонею по щоці.

Розплющила очі. Світло було тьмяним, повітря пахло хлором і вологим бетоном. Це не була вишукана аудиторія університету.

Я сиділа на жорсткому, старому дерев'яному стільці. Підлога була брудна, а навколо були швабри, відра та якісь невідомі каністри. Це була підсобка прибиральника.