Розділ 13

МИХАЙЛИНА

Я сиділа у своїй кімнаті, намагаючись зосередитися на хоч чомусь, ну, наприклад на імені для майбутнього малюка, але мене відволікли — телефон задзвонив. Це була Леся. Я насупилася. Зазвичай, вона дзвонила, щоб обговорити чутки чи нові туфлі, а мені зараз було не до цього.

— Алло? Лесю? — відповіла я.

У слухавці я почула схлипування, а потім істеричний, розбитий голос.

— Машаня... це жахливо. Ти мусиш приїхати! — вона плакала так голосно, що майже не могла говорити.

— Лесю, що сталося? Ти де? — я сіла на ліжку.

— Він... він кинув мене! — вигукнула вона, і це було гірше, ніж будь-яка академічна трагедія. — Сергій! Він просто сказав, що я «занадто багато вимагаю» і заблокував мене всюди! Я сиджу в кафе-барі «Шанс»... на розі, біля парку. Будь ласка... приїдь. Мені потрібен хтось, хто... хто просто посидить зі мною.

Я стиснула телефон. Леся була відома своїм драматизмом, але ці схлипування були справжніми. Вона була не єдиною моєю подругою, тож я могла б і не їхати, але в її голосі звучала справжня агонія. Я мусила. 

«Не дай Бог щось зробить собі»

«Шанс» був невеликим, затишним місцем, яке ми любили відвідувати студенти, але воно було далеко від центру і, головне, далеко від контролю моїх батьків.

Я швидко оцінила ситуацію.

«Потрібно їхати. Леся потребує мене, а мені потрібен вихід із дому, подалі від мами, яка все контролює.»

— Лесю, заспокойся. Сиди на місці, нікуди не йди. Я зараз приїду, — сказала я. — Дай мені двадцять хвилин. Не роби дурниць, просто сиди і чекай мене.

— Дякую, Машаня. Ти найкраща... — її голос обірвався.

Я поклала слухавку. Швидко одягла джинси, вязаний світер і взяла невелику сумку.

Спустилася вниз і застала Андрійовича біля входу.

— Мені потрібно терміново виїхати. Подруга потрапила в неприємності, — сказала я, не вдаючись у подробиці. — Кафе-бар «Шанс». І не кажіть нікому. Це особиста справа.

Водій коливався, але я його привчила не сперечатися зі мною. Зрештою, я була його прямою роботодавицею, якщо не враховувати батька. Він був моїм персональним водієм вже два місяці. Після того, як в мене стріляли, татусь не дозволяє їздити самій. Вони з мамою звісно ж вмовляли мене ще й на охоронці але я категорично відмовилася. Не хочу щоб за моєю спиною, вічно хтось лазив. Мені потрібен простір. Тож так у нашого нового водія з’явилася зброя. Він і водій і охоронець.

— Добре, пані. Але я чекатиму біля входу і не від'їжджатиму… і це не обговорюється.

— Згода, — кивнула я. І мені буде спокійніше, якщо він чекатиме. Я ж як не є вагітна. Потрібно починати берегти себе і дитину.

За десять хвилин Rolls-Royce зупинився біля кафе-бару «Шанс». Це було просте, затишне місце, освітлене теплим, жовтим світлом. Тут не було золота і мармуру, зате була справжня атмосфера.

Я зайшла всередину. Повітря було наповнене запахом кави. Я швидко знайшла їх у кутку біля вікна.

Леся сиділа, поклавши голову на стіл, її світле волосся розсипалося по дереву. Поруч сиділа Таня, обіймаючи її за плечі. Перед ними стояли дві майже порожні пляшки червоного вина і три келихи.

— Боже, Лесю! — я кинулася до неї.

— Машаня! Ти приїхала! — Леся підняла заплакане обличчя. Її туш розтеклася.

— Слава Богу, ти тут, — зітхнула Таня, тримаючи в руці келих. — Вона тут вже півтори години і постійно повторює, що він «зіпсував їй життя».

Я сіла навпроти них.

— Що сталося? Який Сергій? Той, з яким ти зустрічалася влітку? — запитала я, наливаючи собі трохи вина, просто щоб створити видимість участі. Я знала, що мені не можна пити. Але якщо я відмовлюся, то буде до фіга запитань «чому»?

— Так! — Леся стукнула по столу. — Він написав, що я «не для серйозних стосунків» і що йому потрібна «більш приземлена» дівчина! Він сказав, що мені лише вічні істерики та драма потрібні!

— Він просто ідіот, — відрізала Таня, відпиваючи. — Всі хлопці, які не можуть впоратися з дівчиною, називають її істеричкою.

— Він не ідіот! Він просто с*ка, який використав мене! — ридала Леся.

Таня подивилася на мене.

— Ми тут вже «сто років» обговорюємо, який він нікчема, і п'ємо, щоб не померти від відчаю.

Я слухала їхню розмову, спостерігаючи, як червоне вино контрастує зі сльозами.

Я нахилилася до Лесі.

— Лесю, послухай мене, — мій голос був спокійним і зосередженим, що одразу привернуло їхню увагу. — Сергій — нікчема. Але давай ми не будемо просто сидіти і пити. Не показуй йому, що тобі так кепсько. Знайди іншого, хай ревнує.

— Здуріла?! — вигукнула Леся, піднімаючи до мене свої заплакані очі. — Я його кохаю!

— Кохаєш? — я ледь помітно посміхнулася, відчуваючи, що мій внутрішній психолог і маніпулятор прокидається. — А він тебе кинув. По-перше, ти мусиш довести йому, що ти не "занадто багато вимагаєш", а що ти... бажана. По-друге, це дасть тобі час, щоб прийти до тями.

— А що, ідея непогана, — раптом сказала Таня, відставляючи келих. — Це називається "конкурентна перевага" в стосунках. Показати, що ти — дефіцитний товар. 

Леся миттєво відволіклася від свого горя, її очі заблищали від азарту, який завжди перемагав у ній смуток.

— Але кого? Це має бути хтось... вражаючий. Сергій повинен зрозуміти, кого він втратив.

— Він має бути не просто вражаючий, а доступний, — додала Таня практично. — Студент. З нашого університету. Щоб всі бачили.

— О, а що скажете про Олега Шумського? — запропонувала Леся, вже повністю забувши про сльози. — Він старшокурсник на економічному, завжди в костюмах. Такий собі як твій міні-Денис.

— Занадто нудний, — відрізала я. — Нам потрібен хлопець, який має репутацію бунтаря. Можливо, трохи дикого. Хтось, кого не очікуєш побачити поруч із тобою, — я зробила багатозначну паузу, дивлячись на Таню. — Таня, ти ж нещодавно казала, що твій знайомий-юрист на факультеті...

— ...Максим Бойко? — Таня підхопила. — Він класний. Він завжди протестує проти ректорату. Його всі бояться. Він має такий... хаотичний вигляд.