Розділ 10

Мені пощастило. Денис, не знайшовши мене в головному корпусі, мабуть, вирішив, що я вже поїхала, і сів у машину. Я бачила його дорогий Mercedes, що від'їжджав від ґанку.

Я прослизнула повз викладацьку та гардероб, швидко вийшла на вулицю. Я не стала телефонувати водієві. Мені не потрібен був свідок мого розпачу і жазу в очах від побаченого в підсобці.

Я вирішила пройтися пішки, щоб провітрити свою голову в якій варилася каша.

Місто гуло елітними автомобілями сигнали яких іноді змушували підстрибувати від несподіванки. Я не знаю, чи то водії мені сигналили чи комусь іншому, я не оберталася, просто йшла. Йшла тротуаром, намагаючись впорядкувати думки, які метались, як дикі птахи.

«Дамір наркоман» — подумала я з болісною іронією, перш ніж виправитися. 

«Чому я стала думати про цього прибиральника? Навіщо, якщо в мене є наречений і через місяць весілля. Потрібно гнати від себе ці думки. Ну, той що, що він заступився за мене перед тим однокурсником. Ну, той що, що Денис такого б не зробив. Він взагалі битися не вміє. Чорт! Аж голова болить.»

Я йшла повз ряд модних бутіків, не помічаючи їх. Втратила інтерес до червоних суконь і дорогих сумок. Мені в найближчі місяці потрібні будуть інші шмотки — одяг для вагітних. 

Я чомусь відразу замріялася.

Цікаво, а як я виглядатиму з великим животом? Чи можливо він буде в мене не такий вже й великий. А що як… А що як я вагітна двома? Ні. Ні. Ні. Я і з однією дитиною мабуть не впораюсь, не те, що з двома. Ну, звісно ж я найму для свого малюка найкращу няню.

Раптом, за поворотом, мій погляд спіткнувся об яскраво освітлену вітрину. Це був великий, шикарний магазин для немовлят.

На вітрині стояв білосніжний візочок, прикрашений мереживом, — ідеальна колиска для очікуваного спадкоємця Ставецьких.

Я зупинилася, як вкопана, і зайшла всередину. Мене ноги самі туди понесли.

Всередині панувала атмосфера ніжності та чистоти. М'які пастельні кольори, крихітні шкарпетки, іграшки. Я відчула несподівану, потужну хвилю емоцій — суміш страху, ніжності та незворотності.

Я обережно пройшла між рядами, торкаючись крихітних, м'яких речей. Уявила, як “матуся” Дениса обирає тут все — лише найдорожче і найвищої якості. І, звичайно, лише біле… без моєї згоди. Мене аж трясонуло від злості. Невже ця сімейка буде вирішувати за мене все?

Мій погляд зупинився на маленькій червоній шапочці із зображенням крихітної полуниці. Вона була неймовірно мила, але абсолютно не личила б до стилю Ставецьких. Вони б її викинули. Якби це була шапочка білого кольору з білою полуницею. Я хіхікнула. Ох.

Я взяла шапочку в руки. Вона була м'якою і теплою.

«Це буде моя дитина, — подумала я, знову поклавши руку на живіт. — І я сама обиратиму їй колір».

Червона шапочка — це для дівчинки. Можливо в мене буде малесенька крихітка, яка теж любитиме червоний колір.

«Наркоман» Це слово знову промайнуло в голові, але тепер я відчула не лише страх, а й дивний сплеск рішучості. Я не можу втягнути себе у зв'язок з кримінальним елементом. Це занадто ризиковано для мене і дитини. Потрібно уникати цього прибиральника і якщо знову випадково перечіплюся за його відро, то не кричатиму, не істеритиму. Бо хто знає, що в голові у цього наркомана. Ще приріже мене десь за кутком. Оце вже ні. Таких людей краще не злити і не виводити із себе, тим паче, що він сьогодні показав на що спроможний. Перелякав до чортиків першокурсника.

Я вийшла з магазину без покупки, але з новою, абсолютною впевненістю того, що я сюди ще повернуся через декілька місяців… думаю, що по червону шапочку.

Я подивилася на годинник. Пора їхати назад в універ. В мене зараз мають розпочатися заняття з плавання.

***

Басейн, розташований у новому корпусі, був майже порожній. Студенти розійшлися і поспішили на свої лекції. Пахло різким, концентрованим хлором, а луна в залі підкреслювала тишу. Це було як протиотрута після темних кутків та чужих таємниць.

Я швидко переодягнулася у суцільний чорний купальник, який, на щастя, ще не видавав моїх змін. Ще трохи і я не зможу сюди приходити. 

Тренер з плавання відлучився на декілька хвилин, його викликав директор.

Коли я стояла біля краю басейну, то відчувала себе напруженою струною.

Я зробила глибокий вдих і пірнула.

Холодна вода одразу огорнула моє тіло, витісняючи гарячий гнів і страх. Я почала пливти кролем, швидко і монотонно, концентруючись лише на русі рук і ніг. У воді не було нікого крім мене.

Перед очима стояли спогади.

Я бачила, як він коловся. Я бачила його руки, які були міцними і сильними. Це не були руки людини, яка просто прибирає. Він точно якийсь боєць. 

Раптом мене охопила нова хвиля паніки, але цього разу вона була не від жаху, а від гніву. Навіщо я постійно прокручую це в своїй голові? Воно мені аж ніяк не потрібне! Я повинна думати тільки про майбутнє весілля і майбутню дитину.

Я різко зупинилася посеред доріжки, переходячи на вертикальне положення.

Моя дитина. Я не можу ризикувати її безпекою через якогось наркомана.

Я вилізла з басейну, важко дихаючи. Вода стікала з мого тіла.

Але тут, у тиші великого, лункого залу, де панував лише запах хлору, я раптом відчула на собі погляд. Не дружній, не цікавий, а тяжкий, як фізичний дотик.

Я різко обернулася.

Він стояв далеко, біля технічних дверей, які вели до коридорів, що, мабуть, були його робочою зоною.

Дамір.

Він не рухався. Він просто стояв, склавши свої широкі руки на грудях. Його сіра форма, волога біля коміра, робила його фігуру масивною і загрозливою. Його погляд був прикутий до мене. У цьому погляді не було ні похоті, ні здивування. Лише спостереження.

Я злякалася. Справжній, фізичний страх охопив мене, змушуючи забути про всі плани та бунти.

«Навіщо цей наркоман тихцем спостерігає за мною?» — думка про шприц і темну підсобку випалила мій мозок. Він бачив мене майже голу, мокру, вразливу.