Розділ 9

МИХАЙЛИНА

Коли я зайшла в університет, відчуття було дивним. Ще вчора я бігла тут, як божевільна, а сьогодні я йшла повільно, щоб не впасти… не звалитися прямо на живіт. 

Аромат мийного засобу був слабким, але відчутним. Дамір був десь поруч.

Я пройшла на перший поверх, де розміщувалися великі лекційні зали. Коридор був переповнений студентами, які поспішали на пари чи обговорювали щось біля шафок. 

Я йшла вздовж стіни, уважно оглядаючи кутки шукаючи очима подруг, коли раптом мій погляд спіткнувся об нього.

Він стояв біля сходів, трохи в тіні, нахилившись над візком з приладдям. Його сіра форма знову натягнуто облягала широкі плечі. Його обличчя було зосереджене, як у людини, що не прибирає, а виконує важливе завдання.

Моє серце забилося швидше. 

«Може вибачитися перед ним»

Я зробила крок у його напрямку, коли раптом відчула сильний удар в плече.

Це був якийсь студент із рюкзаком, який біг, не дивлячись на дорогу. Він відштовхнув мене настільки сильно, що я втратила рівновагу і похитнулася. Моя сумка випала з рук. Єдине, що я подумала в ту секунду: «Добре, що штовхнув не в живіт»

— Обережніше! — вигукнула я, намагаючись не впасти на мармур.

Студент навіть не зупинився. Гімнюк.

— Сама дивись куди преш! Корова! — кинув він мені через плече, поспішаючи геть.

Це було принизливо і образливо. Я відчула, як до мене повертається вчорашній гнів.

В ту ж мить Дамір зреагував. Його рух був настільки швидким, що я не встигла роздивитися. Цей прибиральник збив того гімнюка з ніг своєю шваброю. БАЦ! І той впав! За лічені секунди.

Це було схоже на філігранний прийом. Дамір нахилився і схопив хлопця за комір, одним різким, контрольованим рухом притиснув до стіни. Це був короткий, але дуже точний захват.

— Перепроси в неї, — пролунав низький голос Даміра, який прозвучав у переповненому коридорі, як постріл. У ньому не було люті, лише напруга.

Студент був переляканий. Він не очікував, що прибиральник має таку силу і швидкість.

— Ще чого! Відпусти придурок! Я поспішаю…

Дамір посилив тиск на комір. Це було ледь помітно, але студент раптом пополотнів.

— Йди… Але пам’ятай, я за тобою дивлюсь.

Це було дивно. Жодної бійки, жодної грубості, але цей короткий фізичний контакт, цей погляд із близької відстані змусив хлопця здригнутися. Це було професійно. Надто професійно для прибиральника.

— Відвали! — прохрипів студент, дивлячись на нього переляканими очима. — Хочеш щоб тебе звільнили? 

Дамір миттєво відпустив його, і студент, кинувся геть.

Коридор, здавалося, затамував подих разом зі мною.

Але Дамір вже повернувся до мене. Його погляд був сталевим, але не ворожим.

— Ви в порядку? — запитав.

Я стояла, повністю приголомшена. Я хотіла щось сказати але не могла. Розуміла, що отримала його демонстрацію сили. І цей захист. Захист, який ніколи не відчувала від Дениса.

— Я... — нахилилася і підняла свою сумку. — Я в порядку. Дякую.

Він просто кивнув і, не кажучи більше ані слова, знову схилився над своїм візком. Повернувся до свого візка так, ніби щойно не продемонстрував бойові навички в центрі університету. Ніби нічого не сталося.

« Хто він в біса? І ким працював до того, як потрапив до вязниці?»

Я стояла, вдивляючись у спину Даміра, який вже знову спокійно штовхав свій візок, ніби нічого й не сталося. Його швидкість, його сила... він був не просто прибиральником. Чутки про те, що він сидів за бійку, здавалися тепер цілком правдивими. Можливо колишній боєць?

Я глянула на годинник, лекція з "Клінічної психології" мала початися п'ять хвилин тому. Я вже була в університеті, і пропускати пару через прибиральника було б не добре.

Змусила себе розвернутися і швидко піти до аудиторії, знову прискорюючи крок, але вже обережно, дивлячись під ноги.

В дверях я зіткнулася з Танею та Лесею. Вони стояли біля аудиторії, очевидно, чекаючи на мене.

— Машаня! Ти жива! — вигукнула Таня, намагаючись мене обійняти. — Ми хвилювалися! Ти ж сказала, що тобі погано!

— Я почуваюся краще, — я знизала плечима. — Але я не можу пропустити Клінічну психологію. У нас сьогодні важливий тест.

Леся хитро посміхнулася.

— Бачиш, а ми думали, ти вдома, лежиш у ліжку і скаржишся Денису. Він же, мабуть, тобі дзвонив тисячу разів? Хвилювався.

— Ні, він зайнятий, — я знову відчула гіркоту, згадавши його байдужість. Теж мені “хвилювався”. — Сказав, що відпочинок важливіший.

— Ну, наш Денис — сама послідовність, — прокоментувала Таня, закочуючи очі. — До речі, ти бачила, що там було в коридорі?

Леся, як завжди, була більш драматичною.

— Я бачила! Прибиральник, цей Дамір, ледь не вбив якогось першокурсника! Заступився за тебе! Ого! Він твій новий лицар у сірій формі! Це було так еротично!

— Припиніть, теж мені лицар, — я спробувала посміхнутися, але внутрішньо була напружена. — Він мабуть сьогодні не в настрої. Йдемо, ми справді запізнюємося.

Ми зайшли в аудиторію. Я сіла на звичне місце біля вікна, намагаючись зосередитися на словах професора, але це було марно.

Мої думки були заповнені бог знає чим тільки не лекціями.

Ну, наприклад, я почала думати кого хочу мати, дівчинку чи хлопчика. Яке ім’я вигадати.

Я сиділа в аудиторії, намагаючись вдавати зацікавленість. Наш звичний викладач із "Клінічної психології" захворів, і нам представили нового лектора — молодого, енергійного чоловіка — Ігор Ігорович Коваленко. Він виглядав років на тридцять п'ять і був одягнений не в традиційний твідовий піджак, а в сучасний, стильний одяг.

Він почав лекцію з теми: "Девіантна поведінка та психологія порушення норм".

— Ми звикли вважати девіацію чимось негативним, — говорив він, прогулюючись аудиторією. — Але я стверджую, що іноді вихід за межі — це єдиний спосіб врятувати власну психіку від занадто жорстких соціальних рамок. Особливо це стосується тих, чиє життя повністю сплановане ззовні.