Розділ 1

Це був початок осіннього семестру, і місто, як завжди, дихало поспіхом та холодним повітрям. Але я не поспішала. Я ніколи не поспішала. Моє життя протікало за ідеальним, чітко розписаним планом.

Я сиділа на задньому сидінні сімейного Rolls-Royce Ghost. Білий шкіряний салон, абсолютна тиша, яку не порушував навіть шум міста. Водій, вів машину плавно і непомітно, як тінь.

Я була втіленням класичної розкоші: бежевий кашеміровий костюм, сувора зачіска, жодних зайвих прикрас — лише тонка діамантова обручка на безіменному пальці, подарунок від Дениса. Я все ж таки стала його нареченою, нареченою успішного бізнесмена. А ще я майбутній магістр психології. Все правильно. Все ідеально.

— Ми вже під’їжджаємо до центрального корпусу, — пролунав тихий голос водія через динамік.

— Добре.

Я взяла свою дорогу шкіряну сумку. Всередині — не конспекти, а лише тонкий блокнот і планшет. Я знала, що насправді я тут не для знань, а для статусу і дотримання формальностей. Мій диплом — це ще один ідеальний пункт у моєму резюме. А ще це мрія мого татуся.

Rolls-Royce повільно в'їхав на територію університету. Контраст був разючим: старовинна архітектура будівлі, обшарпані асфальтовані доріжки, а посеред цього — мій блискучий, білий лімузин. Студенти озиралися. Це був звичний ритуал перша хвиля поглядів — захоплення, друга — заздрість.

Водій зупинився прямо біля ґанку, де, зазвичай, могли паркуватися лише викладачі чи ректор. Але для багатіїв тут завжди робили виняток.

Перш ніж вийти, я поправила ідеально рівний костюмі.

— Я чекатиму за поворотом, — сказав Андрійович.

— Я знаю, — відповіла, відчуваючи звичну хвилю роздратування через тотальний контроль.

Вийшла з машини. Дверцята зачинилися з глухим, дорогим звуком, який наче відрізав мене від усього світу. У повітрі пахло осіннім листям.

Я впевнено попрямувала до центральних дверей де вже мене мали чекати мої подруги…

***

Крило психологічного факультету, де навчалася я, було найдорожчим в усьому університеті. І не дивно: це ж була територія майбутніх дружин бізнесменів та політиків, і кожен куточок кричав про розкіш. Зараз модно мати дружину психолога.

Мене звати Михайлина, так назвав татусь на честь себе — Гаврилов Михайло Михайлович, а всі подруги кликали просто Машаня.

Я поспішала ні, не на лекцію, а до своїх подруг і ледь не посковзнулася на ідеально відполірованій мармуровій підлозі. 

Сьогодні перший день навчання. Як швидко пролетіло літо і закінчилися літні канікули, я знову стояла біля величезного панорамного вікна з Танею та Лесею, ігноруючи дзвінок на наступну пару. На моєму безіменному пальці виблискувала каблучка з діамантом, що свідчила про майбутній шлюб зі Ставецьким Денисом. Подруги звісно ж заздрили і обговорювали зі мною найважливіше — який буде колір квітів у банкетному залі на моєму майбутньому весіллі.

— Я вітала тебе по телефону, тепер вітаю так. — Таня посміхалася.

— Дякую, — я підняла свою ліву руку і поворушила пальцями.

— Виглядаєш щасливою. — Сказала Леся.

— Бо так воно і є.

— Яка краса. 

— Дорогоцінна краса, — уточнила я, коли дівчата роздивлялися мою каблучку.

— Слухай, Машаня, ти вже подумки почала прикрашати банкетну залу? Які квіти ти б хотіла? Червоний Піано — це занадто пафосно, чи не так? — прошепотіла Леся, критично оглядаючи мій світлий костюм від Chanel.

— Нічого не занадто пафосно, Лесю, — всміхнулася я, поправляючи шовкову хустинку на шиї. — Мій татусь, платить за весілля… в нього єдина донька виходить заміж, тож… він виконає всі мої забаганки. Я вважаю, що все має бути ідеально і дорого.

В цей момент хтось із натовпу першокурсників, які пробігали повз, зачепив стаканьчик Тані, і хвиля гарячого, міцного лате хлюпнула просто на білий мармур, залишаючи огидну коричневу пляму.

— О, жах! Це ж треба таке! Обережно! Бовдури! — крикнула Таня, відступаючи на безпечну відстань, ніби плямиста підлога була заразною. Я вже збиралася покликати когось із чергових щоб прибрали, як раптом помітила його.

Через коридор рухалася висока, незграбна на вигляд постать, що сунула перед собою великий бак на колесах і швабру. Його неможливо було не помітити. На вигляд років тридцять. Форма прибиральника — затерті сині штани і світло-сіра, на пару розмірів більша футболка — висіла на ньому так, що лише підкреслювала широкі плечі та ідеально пряму поставу. Чорне волосся було акуратно підстрижене, але здавалося занадто густим, занадто... дорогим для цієї роботи.

Прибиральник!!!

Він підійшов до плями на підлозі. Його рухи не були метушливими, як у звичайних прибиральників. Вони були економними та точними. Він не подивився ні на дівчат, ні на мене, ні на довгу чергу студентів, що його обходили і бігли на пари.

Я впіймала себе на тому, що втупилася в нього, забувши про Дениса, весілля та подруг. Як божевільна дивилася на його руки. Вони були великі, жилисті, з тонкими, майже аристократичними пальцями. Вони стискали держак швабри з такою зосередженістю, ніби це був важіль управління надскладним механізмом, а не просто ганчірка.

— Ви чоловіче наш новий прибиральник? — запитала в нього Леся, переходячи на тихий, заінтригований тон.

Цей так званий прибиральник навіть вухом не поворухнув. Він мовчки виконував свою брудну роботу.

— Який мовчазний, — Танька ніби почала кокетнічати з ним. 

Серйозно?! З цим!!! З цим прибиральником!!! Якимсь бомжем?! Хотілося крикнути: «Агов, дівчата, ви подуріли чи що?!»

Мої подруги теж з заможних родин. Їм не варто задивлятися на таких от типів… мутних типів. На руках цього прибиральника були дивні татуювання. І щось мені підказувало триматися від цього чоловіка якнайдалі… а це мені підказувало моє майбутнє весілля.

Ну, все. Розлитий напій було прибрано і мутний тип пішов.

— Це наш новий прибиральник. Він нещодавно вийшов із в’язниці. Сидів за розбій. З таким темним минулим у нього з працевлаштуванням проблемки. Тож працює прибиральником, — відповіла Таня, її голос бринів від цікавості.