Пролог

Михайлина

Заручини відбулися місяць тому, в кінці липня, і це був вечір, про який я досі не могла думати без дивного відчуття холоду. Вечір, коли моє життя остаточно перетворилося на план, запечатаний діамантом на пальці.

Святкування проходило в сімейному ресторані Ставецьких — розкішному закладі в центрі міста, який на той вечір був повністю закритий для сторонніх. Скляні двері, важкі оксамитові штори, приглушене світло і запах дорогих парфумів та свіжих квітів.

Гостей було мінімум: лише найближче коло.

З мого боку, татусь Михайло Михайлович — владний, але стриманий, і мама Ольга Іванівна — бездоганна у дизайнерській сукні, з обличчям, вимученим роками світських усмішок.

З боку Дениса був його батько — суворий чоловік і мама — жінка-айсберг, яка одним поглядом могла виміряти вартість сукні так як мала магазини жіночої білизни, а також його молодша сестра, Настя — єдина, хто вибивався із загальної картини, з сумними, але допитливими очима.

Все було ідеально, аж до срібних столових приборів.

Денис, у бездоганному смокінгу, грав роль закоханого нареченого, він був уважний, говорив правильні слова і невідривно тримав мене за руку. Але я відчувала його дотик лише як частину сценарію.

Після офіційної частини, коли подали шампанське, Віктор Ставецький підняв келих.

— За нашу угоду, — промовив він, і хоча він одразу виправився, додавши, — «За щасливий союз», — всі присутні знали, що він мав на увазі саме перше.

Мама Дениса, почала обговорювати майбутнє весілля.

— Звісно, Михайлино, торт буде класичним. Білий оксамит. Жодних експериментів. А церемонію ми проведемо в...

— Вибачте але ще зарано обговорювати торт, — я спробувала вставити слово, але вона мене змела поглядом.

— Обговоримо. І тобі не варто переживати через деталі. Ти займатимешся собою, своїм блиском. А ми з Денисом проконтролюємо проєкт весілля.

Денис лише посміхнувся, підтверджуючи її слова. Він завжди був «ми» зі своєю матір'ю, коли йшлося про контроль.

Я відчувала, як задихаюся. Єдиною, хто висловив мені хоч якесь співчуття, була Настя. Вона сиділа мовчки, спостерігаючи за цим «бенкетом контролю», і коли наші погляди зустрілися, вона ледь помітно, але співчутливо, похитала головою. Вона була одружена з таким же "активом", як і я, і розуміла моє становище.

Коли прийшов час для подарунків, Денис подарував мені каблучку.

Це був діамант у три карати, холодний і сяючий, що виблискував під світлом люстр. Це було красиво, дорого і... безпечно.

— З цією каблучкою, Машаня, — Денис ніжно поцілував мою руку, — наше майбутнє гарантоване. Ти — моя.

Його слова не були пристрасними, вони були власницькими.

У той момент, коли я стояла, отримуючи благословення від обох сімей, я відчула себе манекеном. Красивою, дорогою, але позбавленою волі.

Це був ідеальний, але порожній вечір. І саме тоді в мені народилася думка: якщо моє життя — це угода, я маю знайти спосіб щось змінити. Я не хотіла бути угодою.

Після офіційної частини та обміну подарунками, вечеря перетворилася на заплановану демонстрацію сімейної єдності. Мої батьки та Дениса обговорювали майбутнє весілля, перемішуючи теми квітів із мільйонними контрактами. Вони сміялися, піднімали келихи за майбутніх онуків, обговорювали список гостей — все це під музику класичного джазу, яка доносилася з колонок.

Моя мама і з мамою Дениса навіть вийшли трохи потанцювати, обговорюючи при цьому, чи варто везти лілії з Голландії. Жах! Неначе це вони виходять заміж, а не я.

Денис втягнув мене у повільний танець, але це був радше ритуал, ніж близькість. Він тримав мене на відстані, його погляд блукав по залі, фіксуючи, що всі бачать те, що ми щасливі. Коли танець закінчився, його сестра крикнула: “Гірко!” Ніби це була репетиція до весілля. Ми поцілувалися. І я соромлячись пішла сіла назад за стіл.

Я сиділа за столом, спостерігаючи за цим спектаклем. Весь цей блиск, вся ця велич, ці обіцянки, які вони так легко кидали у простір — все це було для мене як вистава, у якій я була головною, але мовчазною лялькою. Я не відчувала ані радості, ані хвилювання. Лише тиск і відчуження. Моєї думки ніхто не питав і не збирався. Але ж я до цього дня думала, що все буде інакше.

Єдиною, хто також мовчала, була Настя, вона, зі своїми сумними очима, здавалося, розуміла цю фальш. Вона похитала головою, коли її батько втретє підняв тост за "успіх нашого об'єднання".

Все йшло за планом, коли раптом вібрація телефону Дениса порушила ідеальну гармонію. Він вибачився, відійшов вбік і приклав слухавку до вуха. Хоча його голос був тихим, я зловила кілька різких, напружених фраз.

— ...Так, я розумію. Негайно? ... Гаразд. Я зараз буду там. Це не може чекати.

Денис швидко завершив розмову і повернувся до столу, натягуючи на обличчя вимушену, але серйозну маску.

— Я мушу вибачитися, — звернувся він до батьків. — Виникла кризова ситуація з одним із наших європейських партнерів. Я маю відлучитися, буквально на годину. Це дуже терміново.

Батько Дениса, Віктор, лише схвально кивнув:

— Робота понад усе, сину. Ти знаєш правила. Ми тебе дочекаємося.

Мама Дениса, лише злегка насупилася, але не заперечила.

Денис обернувся до мене. Він не питав моєї думки.

— Вибач, кохана. Я повернуся, і ми продовжимо. Ти ж не засмутишся?

— Звісно, ні, Денисе, — відповіла я, змушуючи себе посміхнутися. Але в цей момент у моїй душі народилася крижана впевненість, що це не європейський партнер. І я боялася, що думка, того, що в нього ще хтось є підтвердиться.

Через декілька хвилин, я теж повідомила всім, що погано себе почуваю і поїду додому. Думаєте, всі почали розходитись? Ні. Вони продовжили банкетувати без нас.

І я поїхала вслід за Денисом.

В той вечір йшов сильний дощ. Блискало і гриміло. Я боюся гриму але мене це не зупинило. І сліжка за Деном продовжилася.

Його автомобіль зупинився біля бару «Голд Фіш». Він вийшов і зі щасливою посмішкою пішов всередину. Я ще хвилин десять сиділа в своїй машині, вагалася…