І. Електрик, який прийшов за культурою

Це вище училище культури міста О. Тут навчаються майбутні режисери, які по факту не стануть режисерами, а більше за все керівниками масовими концертними заходами, тобто тими, які створюють святкові концерти на різні свята. Але наш головний герой цього тоді не знав, і думав, що справді це йому якось допоможе в майбутньому стати тим, ким він хоче, а саме людиною в кіно. 

А це кабінет сценарної майстерності, який тоді пахнув старою паперовою довірою та пилом. За столом сидів викладач Сауненко Сергій Віталійович, чоловік із глибокими, розумними очима, який чимось зовні був схожий в молоді тренерські футбольні роки на Юрія Вірта, легендарного голкіпера ФК Шахтар Донецьк та низку українських футбольних клубів. А як тренера це рівненського Вересу, Ниви Тернопіль та ЮКСА. Цей Сергій Віталійович є уособленням Юрія Вірта в окулярах, який за свої роки надивився на сотні підлітків. Правда хлопець, який сидів навпроти нього, явно не вписувався в загальну картину. Це було те, коли викладачі знайомились зі студентами і тут дійшла черга до Івана Кіракосаренко.

Він написав всю про себе біографію на листі. Викладач прочитав та вирішив звернутись до Івана.

— Тобі двадцять, Іване? — вчитель уважно подивився на листок із зошита написаний Іваном, а потім поверх своїх окулярів на хлопця. — Більшості твоїх одногрупників ледве виповнилося шістнадцять. Вони сюди прийшли, бо скоріше за все батьки так вирішили. А ти? Ти ж уже дорослий чоловік. Ти ж навчався в профліцеї на електрика. Звідки в двадцять років така свідома, майже фанатична жага до навчання?

Іван Кіракосаренко скромно посміхнувся. На ньому не було яскравого одягу, в руках він не тримав камери, і ніхто в училищі ще не знав, що цей хлопець здатний перевернути їхнє училище догори дриґом. 

— Я просто хочу творити щось своє, — тихо, але впевнено відповів Іван. — Я в пошуках себе.

Тоді він починав тихо. Поки інші зубрили конспекти, Іван вивчав іншу «культуру», а саме жіночу половину училища. Вечорами він відкривав соцмережі й засипав місцевих дівчат з училища культури своїми тонкими, романтичними залицяннями. Для нього це теж була режисура, але режисура людських емоцій. Вона вдавалася йому на "відмінно", і невдовзі серед дівчат пішов шепіт про загадкового 20-річного першокурсника.

Але справжні іспити чекали на нього не на сцені, а в кабінеті завідувача відділення.