3. Сортування

Руки були чисті.

Це вже щось.

Вода з крана текла холодна, з металевим присмаком. Ніка терла шкіру довше, ніж треба, ніби хотіла змити не тільки кров, а й саму ніч. Пальці почервоніли, між кісточками защипало. Біль прибирає туман у голові краще за каву, якої в куполі №4 зранку майже не лишилося.

Вона закрутила кран, витерла руки паперовим рушником і тільки тоді зрозуміла, що спина болить так, ніби її всю ніч тримали не м’язи, а чиста впертість.

Операція тривала три години двадцять хвилин.

Ростислав вижив.

Пневмоторакс підтвердився, дренаж поставили вчасно. Кровотечу взяли під контроль. З головою все було складніше: черепно-мозкова травма могла поводитися пристойно рівно до тієї миті, коли всім уже ставало пізно.

Мороз вийшов із операційної за нею.

Халат на грудях мокрий від поту, волосся стирчить, очі червоні. Руки — теж чисті. Він умів мити руки так, ніби це була не гігієна, а спосіб не розвалитися.

— Закрили, — сказав він. — Дренаж працює. Тиск тримається.

— Прогноз?

Мороз хмикнув.

— Обережний. Якщо не піде набряк — витягнемо.

У їхній роботі слово “витягнемо” ніколи не звучало як обіцянка. Швидше як борг.

— Стабільний?

— Стабільний.

Стабільний — це вже добре.

Більше Мороз нічого не обіцяв. І правильно. Ніка не любила, коли лікарі втомлювалися настільки, що починали брехати.

Вона кивнула й пішла коридором.

У першому боксі було тихо.

Ліра спала на кушетці, згорнувшись у чужій сірій кофті. Кофта була завелика, рукави спадали майже до колін, і дівчинка в ній здавалася ще меншою, ніж була. На лобі підсохла тонка подряпина. Під очима — тіні, які не мали бути на дитячому обличчі.

Синя дзиґа “Орбіта” лежала під її долонею.

Навіть уві сні пальці не розтискалися до кінця.

Остап сидів поруч на низькому табуреті. Великий, важкий, із червоними від недосипу очима. Не спав. Не сюсюкав. Не намагався накрити малу ковдрою до носа й сказати, що все буде добре.

Просто сидів поруч і нікуди не йшов.

— Прокидалася? — спитала Ніка.

— Раз, — тихо сказав Остап. — Попросила води. Потім знову “мамо”. Я сказав, що шукаємо.

— Це брехня.

— Знаю.

Ніка подивилася на Ліру. На дзиґу під її долонею.

— Зараз це бинт, — сказала вона. — Потім розберемося.

Остап кивнув.

— Назвалася Лірою. Більше нічого.

— Добре.

Він глянув на неї так, ніби хотів уточнити, що саме в цьому “добре”. Не уточнив.

Купол №4 гув своїм ранковим гулом: генератор у підвалі, вентиляція, вода в трубах, тихі кроки за стінами, чужі голоси, які намагалися не зриватися. Після ночі все здавалося трохи чужим. Навіть стіни. Навіть запах антисептика.

На дошці приймальні все ще висів нічний запис Ніки:

1 критичний.
3 середні.
Час — 70 хв.

Нижче Остап уже дописав своїм великим кривуватим почерком:

вода
балони
вхід не забивати
дітей не губити

Ніка зупинилася перед останнім рядком.

— Остап писав? — спитала вона.

Соня навіть не підняла голови від стійки.

— А хто ще в нас такий поет?

Ніка майже усміхнулася.

Соня сиділа між трьома стосами паперів і двома терміналами. Один завис, другий блимав повідомленнями так нервово, ніби теж хотів звільнитися. Волосся в Соні було зібране абияк, на комірі — пляма кави. Біля стіни стояли кисневі балони. Позначені. Перевірені. Хтось приніс ящик води в пластикових пляшках і поставив під стійку.

— Кава є? — спитала Ніка.

— Є поняття кави, — сказала Соня. — Сама кава загинула героїчно.

Мороз, який саме проходив повз із порожнім горнятком, зупинився.

— Це клінічно значуще ускладнення.

— Запиши в історію хвороби купола, — сказала Ніка. — Гостра кофеїнова недостатність.

— На фоні повномасштабної гармонізації, — додала Соня.

Мороз пирхнув.

Не сміх. Але щось поруч.

На головному терміналі висіли ранкові повідомлення. Ніка відкрила їх у хронологічному порядку.

Сектори 3, 7, 14, 21, 22 — підтверджені удари.

Додалися 8, 9, 11, 17 і 30.

Транспортний вузол “Серце-Схід” — пошкоджено, рух призупинено.

Станція зв’язку “Купол-Центр” — часткова втрата сигналу.

Резервна підстанція С-4 — аварійний режим.

Колони Північної Осі підтверджені на трьох під’їздах до Серце-Міста.

Потім — повідомлення міської адміністрації:

Ситуація залишається під контролем. Цивільне населення закликають зберігати спокій, не поширювати чутки та дотримуватися вказівок координаційних служб.

Ніка прочитала двічі.

“Під контролем” у таких повідомленнях зазвичай означало одне з двох: або вони не знають, що відбувається, або знають і не збираються казати.

Вона відкрила офіційну трансляцію Єдиного Голосу Холодару.

Зображення підтягувалося повільно. Зв’язок кульгав. Зате звук пішов одразу — чистий, рівний, майже ніжний. Чоловік у темному кітелі говорив так, ніби читав дітям перед сном інструкцію до пожежної евакуації.

— Північна Ось не веде війни з населенням Оріяни. Те, що ви спостерігаєте, є вимушеною гуманітарною операцією з повернення Орбіти до її природного історичного балансу. Гармонізація орбітальних відносин здійснюється для захисту спорідненого населення від радикальних елементів. Цивільній інфраструктурі, медичним закладам та житловим кварталам нічого не загрожує за умови відсутності спротиву…

Ніка вимкнула звук.

Їй потрібно було чути інше: гул генератора, кашель у коридорі, писк монітора, Остапові кроки, Соню, яка комусь тихо й жорстко пояснювала, що “не знаю” не є відповіддю в реєстраційній формі.

Лерик з’явився біля стійки за кілька хвилин.

Очі червоні, халат пом’ятий, рукав у плямах антисептика й йоду. Руки тримав рівно — видно, запам’ятав нічну науку.