-1-

Що трапиться не відаємо. Не чуємо лихі передвістя, не слухаємо вірних та рідненьких. Тих, хто добра бажає. Тож не врятуємось від призначеного. Не втечемо від біди, коли самі у пастку ступати не боїмося. Та що ж я дурна така і недолуга? Навіщо пустила його в свій дім? Навіщо допомогти погодилась? А до мене хто тепер прийде з підмогою? Хто потішить та заспокоїть моє серце розірване? Хто зашиє його?

--------
Дуже люблю ваші коментарі! Дякую за коректність і повагу до інших. Обов’язково відстежуйте, щоб не пропустити оголошення та нові історії!

Від автора

На жаль змушена видаляти неповагу до мене чи читачів, спойлери та тролінгові коментарі. Не смітіть у мене вдома, я дуже це не люблю.

Буду вдячна за будь-яку допомогу! Якщо ви знайшли помилку, невірне слово чи описку і бажаєте зробити мій текст краще, напишіть мені листа. Координати в профілі на сторінці "Про мене".

-1-

Перетоплю сьогодні піч: спекотно стане. Ось і доведеться свіже повітря в кімнату пустити. А морозу тільки дай привід: швидко свої лапи в теплу хату протягне, в білий пар перетвориться.

Прохолодний вітер запустить в прочинену кватирку спів дзвіночків. Брама сповістить, що гості нагрянули.

Гляну на мерзло-біле покривало за вікном і тихо видихну. Міцна нині зима, сніжна та неспокійна. Дарма, що осінь на календарі. День з ранку тихий, і сонце на кристалах сніжинок блищить-грається, а вчора мело, як озвiрiле. Не пройти, не проїхати.

Головою похитаю, нарікаючи, що дров зовсім мало заготувала. Не вистачить на зиму, а тепер і за хмизом не сходити, крізь замети не пробратись до лісу. Чим топити буду? Чим зігріватися?

Дзвіночки знову задзвенять-затурбуються, а протяг з розмаху стулкою кватирки я-а-ак гримне. Аж іскри полетять. Сніжинки пурхнуть безпорадно і на підвіконня заплачуть. Ковтну передчуття лихе і до віконця припаду. Холодне скло неприємно щоку остудить. І візерунки морозні не потішать – завадять, не побачу нічого крізь них.

І хто в таку негоду завітав?

Біля ґанку гість зупиниться, з ноги на ногу переступаючи. Високий і кремезний. Відчуваю, що нелегкий у стороннього шлях був. Заблукавший неборак з каменем під ребрами. Ще один бідолаха, що шукає порятунку, – винуватець своєї біді. Завжди так. За допомогою йдуть, відповіді просять, та не знають, що під серцем вони. Себе пробачити, себе змінити не намагаються. Від інших чекають звершень, самі ж нічого міняти не збираються.

Відкладу шиття барвисте, що в пальцях затиснула, і пройдуся дерев’яною підлогою, слухаючи, як заспіває надламана мостина, як завиють стіни. Відмовляють, застерігають. Не вплутуйся! Не впускай незнайомця в дім!

Тільки дурість в моїй крові отрутою плескається. Не в змозі я залишити людину без слова доброго. Коли не подужаю, не зшию наболіле, хоч на шлях істинний направлю. І мені тоді легше і спокійніше. І тому, хто просить, буде користь, може, за розум візьметься.

Глухе село наше, старовинне. Дістатися сюди і в дорозі не заблукати – вже подвиг. Стріну гостя.

Останнім часом рідкісні вони стали, здичавіла я зовсім. Ще трохи і віялиця з лишком дороги замете, на холодну пору залишимося під вартою. Від зовнішнього світу захищені. Морозом міцним, подушкою сніжної і стіною крижаною. Насилу вірю, що ще можна проїхати, з побоюванням поглядаючи на високі кучугури.

Це там, за кордоном полів і непрохідних лісів, місто та метушня. Прогре-ес, як каже мій сусід Миколка. Всі на машинах та літаках один до одного добираються, ноги збити бояться, від втоми стогнуть і плачуть, як діти малі. І тепер не голосом спілкуються, а пальцями. Як це, досі не відаю.

А у нас тиша навколо: життя розмірене і неспішне. Мирне. Чисте і світле, як сніжинки на підвіконні. Не зворушені.

Виросла я в цій глушині під крилом покійної бабусі Соні. Вона мені свою справу і передала. Всьому навчила. Та раптово пішла, хоча попередила, щоб не бралася я зшивати справи любовні. І я слухалася. Ніколи не склеювала долі розбиті, навіть якщо міцно припікало, і похмурі благали слізно. На поріг не пускала хворих, що за приворотом заходили. Ображалися. Шкірились. Навіть прокльонами сипали, але я на своєму стояла. Як камінь була міцна.

Та тріщинки підуть в цей неспокійний день. Розколеться брила, зазміїться щілина по плиті монолітній. Слабке місце ось воно де виявиться. У серці моєму.

Заричить Грім під вікном, з будки кидаючись. Ланцюг задзвенить, і стіна здригнеться від собачої люті. Мабуть, відчуває біду, хороший мій.

Важкий черевик по ґанку гримне, струшуючи снігові грудки, але сторонній стукати не поспішить. Ніби сумнівається. А серце моє бабахне в грудях, як кувалда об залізну стіну. Бути біді. Тривога, немов сік чистотілу, гірка і неприємна, проллється в горло і на душі осяде.

Що за людина така сильна, я ще двері не відкрила, а мене трясе, як березове листя по весні від вітру крижаного?