20 глава, Андрій

Хвороба

Понеділок.

Андрій.

Вихідні вдались, що може не радувати. Моя команда перемогла на змаганнях, а також багато часу провів з Дариною... особливо вчора. Та, що там я в неї залишився ночувати. Я у неї дома тепер частий гість. І мені здається, що я вже для батьків Даринки як рідний. Її бабуся вже мене й онуком називає.

Вже шоста ранку, мій будильник почав дзвонити та я його виключив. О пів на сьому все одно прийде мама Дарини та почне нас будити. Дарина встає після слів мами “Вже час вставати”. Я не розумію як так можливо. А я не можу так зразу прокинутись, тому коли Даринка встала, вмилась та зробила собі зачіску, тоді заходить у кімнату та стягує мене за ногу з ліжка. Це її звичайний підйом, скажімо так. Після я швиденько вмиваюсь, бо біля дверей з іншої сторони стоїть однокласниця та підганяє мене зі словами: “Ти що там спиш?! Давай швидше! В школу запізнимось”. Але в школу ми ще жодного разу не запізнились. Після разом снідаємо, одягаємось та йдемо у школу.

І ось настав цей ритуал. Дарина вже побігла вмиватись, а я лежу та не можу й очі розплющити. І тіло все наче як паралізоване... словом мені погано. Не знаю скільки пройшло часу, але в кімнату забігла життєрадісна однокласниця.

— Вставай!

— Не кричи, будь ласка. Мені погано

— Що болить? — із занепокоєнням запитала Даринка.

— Горло, голова болять, а ще й слабкість є...

— Давай температуру поміряєш — сказала Даринка і на декілька хвилин кудись відійшла. Я в цей час лежу та думаю, а що мені робити, якщо у мене буде висока температура? Може піти додому? Даринка піде у школу, а я що буду у неї дома хворіти?

Прибігла Дарина з градусником.

— Клади під язик — я поклав під язик градусник. Він через хвилину почав пищати.

— Скільки там? — я все ж розплющив очі.

— Оу.., 38.5. Та ти захворів. Мам! Можеш підійти?!

Мама Даринки миттю опинилась біля її кімнати. Вона подивилась на Даринку.

— Що трапилось?

— В Андрія температура... ось подивись

— Ого, я тобі зараз жарознижувальний чай зроблю

— Не треба. Я, мабуть, піду додому, там буду. Не хочу вам принести багато клопоту

— Лежи — сказала тітка Поліна строгим голосом — ти казав, що у тебе маленька племінниця є. Так ось, не вистачало, щоб вона від тебе підхопила хворобу. А Дарина піде у школу! Пропускати уроки не можна — я подивився на Дарину. Вона сумно подивилась на маму, але нічого не сказала, бо тітка Поліна все ж таки має рацію. Вони вийшли з кімнати, а я заплющив очі. Ось це так початок тижня. Нічого не скажеш... біда та й годі. Краще б я зараз був дома та хворів би там, бо що буде тут я не знаю.

За декілька хвилин мама Дарини принесла чай та приказним тоном сказала, щоб я його випив. І мені нічого не залишалося робити як випити його. У кімнату зайшла Даринка, взяла наплічник, а після присіла біля мене та пошепки сказала:

- Не сперечайся з мамою. Якщо вона каже, що тобі треба випити якусь таблетку, то пий, бо буде лихо. Вона до лікування ставиться серйозно — а після вже не пошепки сказала — я через таке лікування на ноги стаю через два дні, ну максимум три

— Добре. Сперечатись не буду

— Ось і добре. Все я побігла, а ти лікуйся. Цілувати не буду, бо ти заразний — з її останньої фрази я почав сміятися. Даринка побігла у коридор, а через декілька хвилин я почув як замкнулись двері.

Дарина пішла, а я лежу в ліжку та думаю, а може мамі подзвонити чи Сашкові, щоб хоч хтось знав де я та що зі мною. Хоча, думаю, що Сашко дізнається це від Даринки. Я взяв у руки телефон, тільки знайшов номер мами у контактах, в кімнату зайшла тітка Поліна.

— Поклади телефон на тумбочку та відпочивай

— Я мамі хотів подзвонити

— Ну, добре. Дійсно вона повинна знати що з тобою. Як поговориш, зразу відклади телефон на тумбочку. Зрозумів? — тітка Поліна посміхнулась.

— Добре

— Я тобі через пів години принесу бульйон, поїси, але якщо щось буде треба, клич — вона вийшла з кімнати. І справді мама Дарини строга в таких речах як хвороба та лікування. А насправді вона добра. Я подзвонив мамі та сказав, що я найближчі дні буду у Даринки, що хворію, а її мама не відпускає мене додому. І сказав причину того, щоб я не повернувся додому хворим. На що мама сказала, що тітка Поліна має рацію. І згодна з тим, щоб я залишався у неї дома, а ще сказала, що зайде, якщо звісно мама Даринки не проти. Якщо вона не буде проти, то наші батьки ось так познайомляться... чисто випадково.

Лежачи у ліжку, я дивлюсь на годинник. Як ці стрілки повільно рухаються. О, вже й урок почався. Цікаво, що там? Першим уроком у нас повинна бути алгебра. Вчителька казала, що буде якась контрольна... наче. Треба буде запитати у Дарини, як пройшов день у школі.

Мені так нудно, що словами не передати. І ось думаю, я зараз візьму телефон у руки так зразу ж зайде тітка Поліна та скаже, щоб я його поклав. За дверима мама та бабуся однокласниці почали розмовляти.

— Даринка не пішла у школу?

— Ні. Даринка якраз то в школі. Андрій захворів. Висока температура, каже, що горло болить

— Зрозуміло. Ти йому якісь ліки давала?

— Авжеж. Ось поставила бульйон варитись. Поп’є бульйон після дам таблетки — я слухав їх розмову. Вони розмовляють ніби лікарі якісь, от чесно. Хворіти у цій родині аж ніяк не можна. У кімнату зайшла бабуся Юля. Вона подивилась на мене.

— Андрійко, як почуваєшся?

— Нормально. Я дзвонив своїй мамі, вона хоче зайти після роботи. Можна?

— Авжеж можна — почувся голос тітки Поліни, вона якраз зайшла з тацею в руках — вона твоя мама, тому звичайно, нехай приходить. Познайомимось — тітка Поліна підморгнула — до речі, а Даринка знайома з твоїми батьками?

— Так. Вона навіть Кіру тримала на руках

— Хто така Кіра? — запитала бабуся.

— Моя племінниця. Їй ще року немає... зовсім ще маленька... з нею не засумуєш