1 глава, Дарина

Даринка.

Моє життя доволі цікаве. Чому? Тому що, з самого дитинства подорожую Україною. Ну, як подорожую, просто так виходить і зовсім не з моєї волі. Сьогодні у мене черговий цікавий день. Вже одинадцятий рік як перше вересня починається однаково. Я йду у школу з наплічником за спиною, а в моїй руці шикарний букет квітів, а саме троянд. Сьогоднішній навчальний рік знову починається з нової школи. Чому знову? О, це взагалі цікава історія. Річ у тім, що я разом з батьками переїхали в інше місто, а саме у Львів. Як то кажуть у культурну столицю України. Моя мрія місяць тому була побувати хоча б день у Львові, побачити цікаві місця. Та батьки вирішили переїхати у це місто жити. Ну, як вирішили... мій тато черговий раз змінив місце знаходження офісу. Тому ми якби “подорожуємо” Україною. Я за свої сімнадцять років встигла пожити в п’яти містах. Народилась я в Херсоні шість років прожили там. В перший клас я пішла саме в Херсоні. Після був другий клас, ми переїхали в Одесу й вже там я пішла у другий клас. Вчилась там три роки, тобто четвертий клас закінчила там. І нам знову треба було переїхати. Третім містом був Тернопіль. У Тернополі я вчилась з п’ятого по восьмий клас, а після знову цей чортовий переїзд, але тепер у Київ. І вже там я вчилась до десятого класу, включно десятий клас. І ось одинадцятий нарешті останній клас, я закінчу у Львові. До речі, трохи розповім про себе та свою сім’ю. Мене звати Дарина Мельниченко, мені сімнадцять років. У цьому році, а саме у травні буде вісімнадцять. У мене є батьки, мама, тато та бабуся, мамина мама. Братів та сестер у мене немає. Шкода звичайно, але з іншого боку не треба ні з ким нічого ділити.

Сьогодні вже йду у школу. Перше вересня — мій улюблений день. Я прокинулась без ніякого будильника, навіть мама не встигла зайти, щоб сказати, що треба вставати. Я вже у передчутті цього дня. Я побігла вмиватись. Через десять хвилин після того, як вмилась та зробила зачіску, я зайшла на кухню. Мама якраз розкладала в тарілки сніданок.

- Доброго ранку, доню. Сідай за стіл сніданок вже готовий — мама поставила чотири тарілки на яких лежали сирники зі сметаною. Це мій улюблений сніданок. Мама зазвичай замовляє сирники з ресторану та сьогодні вона їх приготувала сама. До нас приєднались ще тато з бабусею.

- Як настрій, Даринко? Готова йти у нову школу? — запитав тато.

- Настрій чудовий. Ти ж знаєш я завжди готова до школи

- Ось і молодець. Я тебе завезу до школи, це якраз по дорозі. І ще до того ж ти не знаєш міста, тому краще, щоб я тебе завіз

- Я тільки за. Коли виходимо?

Тато подивився на годинник.

- Ми повинні вийти через п’ятнадцять хвилин

- Тоді я побігла одягатись — я доїла останній шматочок сирника та побігла одягатись.

За п’ятнадцять хвилин ми з татом сіли в машину. У нас це позашляховик чорного кольору. В машині дуже затишно. Пам’ятаю коли ми їхали у Львів я спала й так було комфортно, що коли під’їхали до будинку, я не хотіла виходити з машини, але довелось. Так, от. Тато мене повіз у школу, я роздивляла місто. Яке ж воно красиве. Ми з батьками були у центрі, гуляли. Мені все дуже сподобалось. За п’ятнадцять хвилин тато зупинив машину навпроти воріт школи.

- Успіху

- Дякую. Навзаєм — я вийшла з машини та пішла у школу, а тато поїхав на роботу. Будівля простенька, нічого в ній цікавого немає поки що. Я пройшла на територію школи. На території багато учнів. Я очима знайшла знайоме обличчя класної керівнички. Її я бачила не один раз, бо познайомилась з нею ще до навчального року. Пошепки сказала собі “Даринко, не нервуй, все добре”, а після підійшла до учнів цього класу. Їх достатньо багато.

Почалась офіційна частина. В ній не було нічого цікавого, бо вона схожа у всіх школах. Після офіційної частини ми всі зайшли у клас. Класна керівничка сказала всім сісти за парти, що ми й зробили. Після вона роздивилась клас та її погляд потрапив на мене.

- Дарино, вийдіть до мене — я встала та підійшла до вчительки. На диво я була спокійною, завжди мене кидає у жар чи то мурахи табуном пробігають, а тут диво дивне. Я підійшла та подивилась на всіх.

- До нас в клас прийшла нова учениця. Це — Дарина Мельниченко. Я сподіваюсь, що ви до неї поставитесь добре. Дарино, сідай на місце, мені треба сказати вам декілька слів.

Я сіла за парту, а вчителька продовжила свій монолог — уроків сьогодні не буде, як це буває завжди. Сьогодні всі охочі поїдуть зі мною у центр міста. Ми там погуляємо, зайдемо в якусь кав’ярню та просто поспілкуємось у простій атмосфері. Всі хто хоче піти підніміть руки — я роздивилась клас та побачила, що руки підняли половина однокласників. Я також підняла руку, подумала, а чому б не погуляти у місті, можливо познайомлюсь з однокласниками.

Ми вийшли з класу та поїхали у центр міста. Їхати нам було не довго, я бачила, що поки ми їхали декілька однокласників спілкувались між собою. Я ж стояла у стороні та ні з ким ще не розмовляла. Ми вийшли з транспорту та пішли гуляти, я знову йду сама, але не помітила як до мене підійшли два хлопці. Вони підійшли з двох боків. Я подивилась спочатку в лівий бік, побачила красивого та високого хлопця, а після подивилась в правий бік. Там теж стоїть хлопець такий самий як з лівої сторони. Мені здалось, що у мене в очах подвоїлось, але ні. Це два хлопці близнюки.

- Привіт — сказав один — ти наша нова однокласниця?

- Так, а, що?

- Просто цікаво познайомитись з тобою — сказав другий — якщо я не помиляюсь тебе звати Дарина

- Не помиляєшся

- Мене звати Андрій, а це як ти розумієш вже мій брат...

- Олександр — сказав хлопець.

- Приємно познайомитись — я посміхнулась — ви довго в цій школі вчитесь?

- З першого класу у цій школі

- Пощастило. Я б теж хотіла б вчитись лише в одній школі

- Це не друга школа?

- Це виходить вже п’ята школа в якій я вчусь

- Ого — сказав здивовано Сашко.