Крижаний подих

У цій тиші вона раптом почула далекий-далекий хрускіт снігу під чиїмись важкими кроками.

Грід повертався? Чи це просто будівля осідала під вагою льоду?..

У кімнатах пахло сушеною лавандою та озоном — тонким, ледь невловимим ароматом магії Ілени. Вона спала в глибокому кріслі, загорнувшись у важкий шафрановий плед. Обличчя, бліде й тендітне, як старовинна порцеляна, у напівтемряві здавалося майже прозорим. Ілена була виснажена: увесь день вона віддавала свої сили, щоб утримувати тепло в міському притулку, і тепер її сон був важким і беззахисним.

Грід завмер у дверях. Він дивився на неї, і в його очах метався відчай, змішаний із упертою вірою у власну правоту.

У його світі, там, унизу, на Третій вулиці, лід забирався в колиски, а люди спалювали останні меблі, щоб дожити до світанку. А тут, на столі Ілени, спочивало Серце Вогнища — важка обсидіанова куля, єдиний якір, що тримав тепло в цих стінах.

— Пробач, — ледь чутно прошепотів він.

Грід підійшов до столу. Його грубі долоні, звиклі до важкої праці, торкнулися холодної гладі артефакту.

Тієї ж миті, коли він відірвав кулю від п’єдесталу, світ змінився.

Ілена прокинулася. Той невидимий простір, який вона роками ділила з Грідом, раптом став абсолютно порожнім і лунким. Це було відчуття раптової самотності серед зими: немов з-під її долонь прибрали чиїсь теплі руки.

Вона розплющила очі й відчула, як її власний подих перетворюється на білу хмаринку пари.

У кімнаті запала дзвінка тиша. Затишне потріскування каміна вщухло, а підлогою, слідом за кроками Гріда, поповзла сіра паморозь. Різнокольорові орхідеї на вікнах за секунду перетворилися на скляний кришталь і з тихим дзвоном розсипалися.

— Гріде? — вона злякалася власного голосу...

Він не обернувся. Він притиснув холодний камінь до грудей, наче вкрадене немовля.

— Там, унизу, у дітей іній на віях, Ілено. Поки ти тут читаєш мої книги, вони перетворюються на статуї. Я заберу це тепло і роздам його тим, кому воно потрібніше.

Ілена повільно спустила ноги з крісла. Підлога відгукнулася обпікаючим холодом. Вона щільніше загорнулася в шаль, яка на очах ставала колючою і безжиттєвою.

— Ця куля не гріє місто, Гріде. Вона гріє нас. Якщо ти її винесеш, ти не врятуєш вулиці. Ти просто вб’єш те єдине, що пов’язувало тебе з цим домом.

— Значить, ми замерзнемо разом із ними, — відрізав він і штовхнув двері. Протяг увірвався в кімнату, і це було схоже на останній подих.

Грід вискочив на вулицю, очікуючи, що куля спалахне жаром. Але артефакт мовчав. Поки він біг провулками, калюжі за його спиною миттєво сковувало льодом. Він увірвався у двір до замерзаючих людей, торжествуюче скинув руки, але натовп у жаху сахнувся. Багаття, біля якого вони грілися, раптово згасло, а шкіра на долонях Гріда почала чорніти. Артефакт не віддавав тепло — він жадібно всотував його з простору, щоб заповнити розрив зв’язку з господаркою.

Усвідомлення вдарило його сильніше за будь-який мороз. Він розвернувся і кинувся назад.

Двері кімнати розчинилися з гуркотом.

Ілена сиділа в кріслі, неприродно нерухома. Холод перестав бути її ворогом — він став її шкірою. Іній на стінах складався у візерунки, що нагадували мереживо на її улюбленій сукні.

— Ілено! — Грід упав на коліна, намагаючись вкласти Кулю в її руки. — Я повернув її! Забирай! Ілено! — його голос зірвався на хрип. — Я повернув її! Чуєш? Мені не потрібно це... я не знав, що все так...

Але її пальці були нерухомі.

Вона спробувала подивитися на нього. В її погляді не було гніву — тільки нескінченний, прозорий сум. Ілена зібрала залишки тепла, що ще жевріли в самій глибині душі, і спрямувала їх у голос.

— Гріде... подивися на мене. Ти хотів зігріти світ, забравши вогонь у того, хто тебе любив. Ти думав, що тепло — це річ, яку можна перекласти з однієї кишені в іншу. Але тепло — це присутність.

Він завмер, притискаючись чолом до її крижаних колін. У цю мить між ними нарешті встановився зв’язок — не через магію, а через спільний, нестерпний біль.

— Тепер ти почув мене? — прошепотіла вона. — Тепер ти розумієш?..

— Я чую тебе, Ілено, — хрипів він. — Боже, я її чую.

Ілена усміхнулася — ледь помітно, самими куточками губ. Вона заплющила очі. Вона була почута. І в цій дзвінкій порожнечі нарешті знайшла спокій, залишаючи Гріда сам на сам із тишею та його новою, нестерпно важкою правдою. Нарешті він побачив у ній не «джерело», а людину.

Останнє, що вона відчула, було тепло його сліз, що торкнулися її руки — єдине живе тепло в замерзаючому світі. Вона заплющила очі, занурюючись у м’який, світлий сон, залишаючи Гріда віч-на-віч із його новою правдою, що дарує спокуту.