Розділ 10 Те, що вона залишила

Кімната не змінилась.

Ті самі стіни.
Те саме світло.
Той самий стіл.

Наче вона просто вийшла звідси на кілька хвилин.

А не втратила частину часу.

Анастасія не рухалась.

Стояла біля входу.

І дивилась.

Відчуття було дивне.

Не страх.

Не здивування.

А щось інше.

Знайомість.

Наче тіло пам’ятало більше, ніж вона.

Вона зробила крок вперед.

Потім ще один.

Стіл був той самий, що на фото.

Тепер — чіткий.

Реальний.

На ньому лежало кілька речей.

Анастасія підійшла ближче.

Папка.

Темна.

З тим самим написом.

«Спогади».

Вона не торкнулась одразу.

Погляд ковзнув далі.

Телефон.

Старий.

Не її.

І ще одна річ.

Диктофон.

Маленький.

З увімкненим індикатором.

Він записував.

Зараз.

Анастасія завмерла.

Повільно простягнула руку.

Натиснула кнопку відтворення.

Короткий шум.

І голос.

— Якщо ти це слухаєш…

Пауза.

Вона впізнала його одразу.

Це була вона.

— …значить, я знову не змогла зупинити це.

Анастасія не дихала.

— Я намагалась залишити підказки. Записи. Фото. Але ти їх або не бачиш, або не пам’ятаєш.

Короткий вдих.

На записі.

— Це місце… не лікує.

Пауза.

Довша.

— Воно стирає.

Слова прозвучали рівно.

Без емоцій.

Наче факт.

— Ми приходимо сюди, думаючи, що контролюємо процес. Що можемо відокремити зайве. Прибрати те, що заважає.

Ледь чутний звук.

Наче рух.

— Але разом із цим зникає щось інше.

Тиша.

— І з кожним разом — більше.

Анастасія відчула, як стискаються пальці.

— Я не знаю, скільки вже було таких циклів.

— Я не знаю, скільки разів ти це слухала.

— І я не знаю, чи залишилось ще щось, що можна повернути.

Голос став тихішим.

— Але якщо ти тут…

Пауза.

— …значить, ще не пізно.

Запис обірвався.

Різко.

Анастасія повільно опустила руку.

Кімната залишилась тією ж.

Але тепер вона була не просто простором.

Вона була відповіддю.

Частковою.

Неповною.

Але достатньою.

Вона подивилась на папку.

«Спогади».

Потім — на диктофон.

Потім — на двері.

Яких більше не було.

Пауза затягнулась.

Довга.

Тиха.

Чиста.

Анастасія зробила крок до столу.

І поклала руку на папку.

Зупинилась.

Це був вибір.

Не між правильним і неправильним.

А між тим, що залишиться.

І тим, що зникне.

Вона заплющила очі.

На секунду.

І відчула, як тиша навколо стає щільнішою.

Наче чекає.

Потім відкрила.

І…