Розділ 9 Місце, якого не існує

Адреса не була знайома.

Але це ще нічого не означало.

Анастасія стояла на вулиці, дивлячись у телефон.

Карти завантажились одразу.

І все одно щось було не так.

Вона звірила ще раз.

Повільно.

Рядок за рядком.

Адреса існувала.

Але будинок…

Карти показували порожнє місце.

Просто ділянку між двома старими будівлями.

Без позначки.

Без номера.

Без структури.

Анастасія підняла голову.

Вулиця була звичайна.

Люди проходили повз.

Автомобілі.

Шум міста.

Все, як завжди.

Але саме це і насторожувало.

Вона знову подивилась у телефон.

Перемкнула режим.

Супутник.

Масштаб.

Збільшення.

І знову — нічого.

Порожній простір.

Наче хтось вирізав частину міста.

Анастасія зробила крок вперед.

Потім ще один.

Ключ у кишені був холодний.

Надто відчутний.

Вона зупинилась між двома будівлями.

Ліва — стара, з потрісканим фасадом.
Права — трохи новіша, але така ж байдужа.

Між ними — вузький прохід.

Вона не пам’ятала, щоб його помічала раніше.

Але тепер він був.

Чіткий.

Реальний.

Наче завжди тут був.

Анастасія зайшла всередину.

Шум міста залишився позаду одразу.

Різко.

Наче хтось вимкнув звук.

Вона зупинилась.

Простір між будівлями був довший, ніж здавався зовні.

Нелогічно довгий.

Вона пішла далі.

Кроки відлунювали.

Але не так, як мали б.

Затримка.

Маленька.

Неправильна.

Наче звук приходив із запізненням.

Вона стиснула ключ у кишені.

І тоді побачила двері.

Прості.

Металеві.

Без таблички.

Без ручки ззовні.

Тільки замок.

Анастасія зупинилась.

Довго не рухалась.

Дивилась.

Це було воно.

Без сумніву.

Вона дістала ключ.

Рука не тремтіла.

Що було дивно.

Вона не повинна була бути тут впевненою.

Але була.

Ключ увійшов у замок легко.

Занадто легко.

Один поворот.

Другий.

Клац.

Двері відчинились самі.

Без скрипу.

Без опору.

Всередині — темрява.

Не повна.

Швидше… приглушена.

Наче світло там було, але не доходило сюди.

Анастасія зробила крок.

І зайшла.

Двері за нею зачинились.

Не голосно.

Просто закрились.

Як факт.

Вона обернулась.

Ручки не було.

Зовнішньої сторони теж.

Тільки рівна поверхня.

Наче дверей ніколи не існувало.

Вона провела рукою по стіні.

Холодна.

Справжня.

Але виходу вже не було.

Анастасія видихнула.

І пішла вперед.

Світло з’явилось поступово.

Не різко.

А шарами.

Спочатку — обриси.

Потім — форма.

Потім — простір.

Кімната.

Та сама.

З фото.

Вона впізнала її одразу.

Навіть якщо не пам’ятала, як тут була.

Стіл.

Стільці.

Світло.

І тиша.

Така сама, як у її кабінеті.

Але неправильна.

Бо ця тиша… чекала.