Розділ 7 Фотографії без присутності

Вона не одразу пішла.

Стояла біля столу, дивлячись на блокнот, ніби ці два слова могли втримати її в реальності довше.

«Я тут. Поки що».

Цього було недостатньо.

Анастасія взяла телефон.

На цей раз без вагань.

Галерея відкрилась одразу.

Останні фотографії.

Нічого дивного.

Кабінет. Документи. Кілька випадкових знімків вулиці.

Вона вже хотіла закрити, коли палець зупинився.

Одне фото.

Без назви.

Без жодної причини виділятись.

Але вона не пам’ятала, щоб його робила.

Анастасія відкрила його.

Зображення завантажилось повільно.

Наче не хотіло з’являтись одразу.

Це було приміщення.

Не кабінет.

І не квартира.

Щось інше.

Світло — холодне. Штучне.
Стіни — світлі, майже порожні.
Жодних деталей, які б одразу давали відповідь, де це.

Вона придивилась.

І тільки тоді помітила.

У куті кадру — відображення.

Скло.

Або дзеркало.

І в ньому — вона.

Анастасія.

Стоїть трохи осторонь.

Наче не хотіла потрапити в кадр.

Але потрапила.

Вона збільшила зображення.

Рука трохи здригнулась.

Це була вона.

Без сумніву.

Ті самі риси. Та сама постава.

Але…

Щось було не так.

Не зовні.

Всередині.

Погляд.

На фото вона дивилась не в камеру.

І не на себе.

А кудись вбік.

Наче на когось.

Анастасія відвела телефон трохи далі.

Ніби це могло змінити побачене.

Не змінило.

Вона повернулась до деталей.

Кімната.

Стіл.

Крісло.

Щось на поверхні — не розібрати.

Занадто розмито.

Але розташування…

Знайоме.

Неприємно знайоме.

Вона відчула це одразу.

Не пам’яттю.

Тілом.

Як відчуття, яке приходить раніше за думку.

Анастасія відкрила інформацію про фото.

Дата.

Кілька днів тому.

Час.

Вона завмерла.

Це був один із тих проміжків.

Тих самих.

Порожніх.

Вона повернулась до списку.

Порівняла.

Збіг.

Точний.

Телефон раптом став важчим у руках.

Анастасія повільно опустилась на стілець.

Фото залишалось відкритим.

Вона дивилась на себе.

На ту версію себе, яку не пам’ятала.

І вперше відчула не просто страх.

А розрив.

Між тим, ким вона себе знала.

І тим, ким могла бути.

Вона знову збільшила зображення.

Максимально.

Пікселі розпались.

Але одна деталь залишилась.

На столі.

Ледь помітно.

Папка.

Темна.

З невеликим написом.

Анастасія примружилась.

Нахилилась ближче.

Слова було важко розібрати.

Але частина залишилась чіткою.

…спогади

Вона різко відсунула телефон.

Дихання збилось.

Це вже не було випадковістю.

Не було збігом.

Вона повернулась до блокнота.

Відкрила.

На чистій сторінці написала:

«Фото існує».

Зупинилась.

І додала:

«Я там була».

Пауза.

Рука зависла.

І ще одне слово.

Повільно.

Наче воно саме не хотіло з’являтись:

«Чому?»