Розділ 5 Те, що вона не записувала

Вона не одразу сіла.

Залишилась стояти посеред кабінету, ніби простір раптом став чужим.

Голос ще не зник повністю.
Не в телефоні — в голові.

Спокійний. Рівний. Занадто впевнений.

«Не довіряйте записам».

Анастасія провела рукою по обличчю.

Це нічого не змінювало.

Вона повернулась до столу.

Блокнот лежав там, де вона його залишила.

Закритий.

Звичайний.

Вона дивилась на нього кілька секунд, перш ніж відкрити.

Наче очікувала, що всередині щось зміниться.

Але сторінки були ті самі.

Ті ж записи. Ті ж слова.

Ті ж провали.

Вона перегорнула кілька сторінок назад.

Потім вперед.

І зупинилась.

Чистий аркуш.

Нічого дивного.

Але…

Вона нахилилась ближче.

Провела пальцями по паперу.

Ледь відчутний слід.

Ніби тут щось писали.
І стерли.

Анастасія завмерла.

Вона точно не користувалась олівцем.

І не стирала нічого сьогодні.

Вона це знала.

Так само чітко, як знала, що цей слід є.

Вона підняла блокнот до світла.

Лінії проявились трохи чіткіше.

Не слова.

Фрагменти.

Нерівні.

Обірвані.

Наче їх намагались прибрати поспіхом.

Серце вдарило швидше.

Вона поклала блокнот назад.

Повільно.

Дуже повільно.

І в цей момент зрозуміла ще одну річ.

Вона не пам’ятає не лише запис.

Вона не пам’ятає моменту, коли цей аркуш став чистим.

Пауза.

Анастасія зробила крок назад.

Кабінет виглядав нормально.

Занадто нормально.

Ніби нічого не відбувається.

Вона різко обернулась до дверей.

Вони були зачинені.

Як завжди.

Ніхто не заходив.

Ніхто не виходив.

Вона була тут сама.

Це не мало логіки.

Але логіка вже не була опорою.

Анастасія взяла телефон.

Відкрила камеру.

Переключила на відео.

Поставила його на стіл, направивши на себе.

Натиснула запис.

— Це… перевірка, — сказала вона рівно.

Голос звучав нормально.

Звично.

— Якщо я знову щось не пам’ятатиму…

Вона зупинилась.

Не закінчила фразу.

Бо не знала, як саме її сформулювати.

Телефон лежав нерухомо.

Червона крапка світилась.

Запис ішов.

Анастасія сіла.

Поклала руки на стіл.

Спробувала заспокоїти дихання.

Кілька секунд.

Може, хвилина.

Час розмився.

Вона дивилась на блокнот.

На той самий чистий аркуш.

І намагалася змусити себе згадати.

Хоч щось.

Будь-яку дрібницю.

Але нічого не приходило.

Лише порожнеча.

Раптова.

Глуха.

Як виріз.

—

Вона моргнула.

І не одразу зрозуміла, що змінилось.

Телефон все ще лежав перед нею.

Але екран вже був темний.

Запис закінчився.

Анастасія різко потягнулась до нього.

Відкрила відео.

Останній файл.

Запустила.

Перші секунди — те, що вона пам’ятала.

Вона сидить. Говорить. Дивиться в камеру.

Потім…

Зображення трохи здригається.

Вона на відео нахиляється вперед.

Щось каже.

Беззвучно.

Губи рухаються.

Але звуку немає.

Анастасія збільшила гучність.

Максимум.

Тиша.

На відео вона продовжує говорити.

Кілька секунд.

Потім завмирає.

Дивиться кудись повз камеру.

Наче на когось.

І вимикає запис.

Екран гасне.

Анастасія опустила телефон.

Повільно.

Дуже повільно.

В кабінеті знову стало тихо.

Але тепер це була інша тиша.

Вона вже знала її.

Це була тиша після провалу.