Розділ 3 Порожні години

Вона не одразу зрозуміла, що саме її насторожило.

Це не було відкриттям.
Швидше — дрібною невідповідністю, яка не мала б значення.

Але залишилась.

Анастасія сиділа за столом, переглядаючи старі записи вже втретє.

Ті самі сторінки. Ті самі рядки.
І щоразу — те саме відчуття: вона дивиться на щось знайоме, але не може згадати, звідки саме.

Вона почала виписувати дати.

Окремо. На чистому аркуші.

Сьогоднішні випадки — зверху.

Нижче — ті, що знайшла серед старих записів.

Числа не утворювали логічної послідовності.
Не повторювались. Не збігались.

Але коли вона подивилась на них разом — щось було не так.

Занадто рівні проміжки.

Не точні.

Але схожі.

Анастасія нахилилась ближче.

Провела ручкою між датами, ніби намагаючись з’єднати їх.

Тоді вперше з’явилась думка, яку вона не змогла одразу відкинути:

це могло бути пов’язано не з людьми.

А з часом.

Вона відклала ручку.

Підвелась.

І підійшла до шафи.

Старі папки стояли в порядку — так, як вона завжди їх залишала.

Чітко. Послідовно. Без випадковостей.

Вона провела пальцями по корінцях.

Зупинилась.

Одна папка виглядала трохи інакше.

Не новіша. Не старіша.

Просто… ніби її відкривали частіше.

Анастасія дістала її.

Сіла.

Відкрила.

Всередині були справи, які вона вела кілька місяців тому.

Звичайні випадки. Нічого, що мало б залишитись у пам’яті надовго.

Вона перегортала сторінки повільно.

І раптом зупинилась.

Один запис.

Короткий. Майже непомітний.

Але структура — та сама.

Провал.

Опис до.

Опис після.

І нічого всередині.

Вона нахмурилась.

Це не було новим випадком.

Це вже було.

І не один раз.

Анастасія перегорнула ще кілька сторінок.

І знайшла ще один.

І ще.

Менш чіткі. Менш очевидні.

Але однакові.

Вона закрила папку різкіше, ніж хотіла.

І залишилась сидіти, не рухаючись.

Якщо це повторюється — значить, це не випадковість.

Це система.

Питання було інше.

Чому вона не звернула на це уваги раніше?

Анастасія повернулась до столу.

Подивилась на список дат.

І вперше побачила ще одну деталь.

Майже непомітну.

У дні перед кожним провалом було щось спільне.

Не подія.

Не місце.

Контакт.

Короткий.

Незначний.

Такий, який легко проігнорувати.

Вона відкрила телефон.

Почала переглядати записи викликів.

Повідомлення.

Нотатки.

Спочатку — сьогодні.

Потім — кілька днів назад.

Потім ще.

Очі швидко рухались по екрану.

Поки не зупинились.

Один номер.

Без імені.

Без історії.

Лише короткий виклик.

Кілька секунд.

Вона не пам’ятала, щоб відповідала.

Але виклик був.

Анастасія натиснула на нього.

Затримала палець на екрані.

І вперше за весь день відчула не просто тривогу.

А щось більш точне.

Небезпеку.