Розділ 2 Люди, які забули однаково

Вона не відкривала блокнот одразу вдруге.

Залишила його на столі, трохи відсунувши від себе, ніби це могло змінити те, що вже було написано.

Кабінет виглядав так само, як і годину тому.
Ті ж стіни. Ті ж предмети. Та сама тиша.

Але відчуття змінилось.

Наче щось у знайомому порядку зсунулось на кілька міліметрів.

І тепер усе виглядало правильним — але не зовсім.

Анастасія підвелася.

Підійшла до вікна.

Сіре небо, розмиті дахи, люди внизу, які рухались занадто швидко, щоб роздивитись їх обличчя.

Звичайний день.

Нічого, що могло б пояснити те, що сталося кілька хвилин тому.

Вона повернулась до столу.

Відкрила блокнот.

Той самий запис.

Рівний почерк. Її.

Але відсутність будь-якого внутрішнього відгуку.

Це не було схоже на забуття.

Коли людина щось забуває, залишається відчуття, що це було.
Легка тінь, слід.

Тут не було навіть цього.

Ніби цей момент ніколи не існував у її пам’яті.

Але існував на папері.

Вона закрила блокнот різкіше, ніж планувала.

Пауза.

Потім — звичний рух: телефон.

Вона відкрила список викликів.

Порожньо.

Жодних незвичних номерів.

Повідомлення — теж.

Все виглядало так, ніби нічого не сталося.

Це було найгірше.

Бо коли є порушення — його можна знайти.

Коли все виглядає нормально — шукати нічого.

Вона повернулась до записів сьогоднішніх відвідувачів.

Перший.

Другий.

Третій.

Анастасія почала читати уважніше, ніж раніше.

Не слова.

Структуру.

Пауза до провалу.
Опис після.
І повна відсутність будь-яких деталей всередині.

Вона взяла ручку.

Поставила маленьку позначку біля кожного запису.

Однакова тривалість.

Це не було точно.
Але занадто схоже, щоб бути випадковістю.

Вона зупинилась.

І вперше дозволила собі подумати те, що зазвичай відкладала:

це не окремі випадки.

Це повторення.

Те, що повторюється, завжди має причину.

Питання лише в тому, чи цю причину можна знайти.

Вона відклала ручку.

І раптом згадала щось дивне.

Не подію.

Не факт.

А відчуття.

Ніби вона вже бачила щось подібне.

Давно.

Настільки давно, що це не мало б значення.

Але це відчуття не зникало.

Вона знову відкрила блокнот.

Перегорнула кілька сторінок назад.

Ще.

І ще.

Старі записи.

Інші люди. Інші історії.

Але раптом — знайома структура.

Той самий розрив.

Менш виражений.

Менш чіткий.

Але він був.

Анастасія завмерла.

Цього вона не пам’ятала.

Вона точно знала, що не пам’ятає.

І саме це було найнебезпечнішим.