Роздiл 1

Тая

Я дивлюся на нього і не вірю очам. Паша тут? Але як так?

Високий хлопець біля стійки бару в клубі стоїть до мене боком, і я вихоплюю знайомий профіль, коли на нього потрапляє прожектор. Темне волосся стало коротшим, але йому личить. Широкі плечі обтягує біла футболка, помітні налиті м'язи сильних і для мене ласкавих рук.

Музика гуркоче, однокурсниці кликають мене, смикаючи за рукав. Намагаюся переключити увагу на дівчаток. Ми і так давно не збиралися, а сьогодні з'явився привід — успішна здача іспиту. Тільки мої думки зараз зовсім не тут, а там, біля бару ... поруч з ним.

- Таю, ходімо вже танцювати.

- Ти ж сама говорила, що не будеш ні з ким тут знайомитися.

Ліка та Соня намагаються перекричати музику і на місці вже пританцьовують.

- Так, ходімо, - погоджуюся і даю себе відвести на танцпол, по дорозі навіщось виправдовуючись: - нові знайомства мені вже точно ні до чого. Хоч би з минулими розібратися.

Закінчення дівчатка не чують. В цю хвилину вмикається популярний трек, від якого вони верещать. Мені теж ця пісня подобається. І нагадує про нього, адже ми ж слухали її разом, гуляючи в одних навушниках на двох.

Ні, я так не можу.

Якщо Павло тут і не зателефонував мені, не спробував зв'язатися, це не означає, що мене забув. Адже я ж його пам'ятаю.

Ліка з Сонею танцюють, і новоприбулий натовп молоді стає між нами. Діджей зі сцени закликає відриватися по повній програмі. Всім весело і не до мене. От і добре. Виходить непомітно вибратися. Повернуся потім і поясню, де зникла, спочатку самій би у всьому розібратися.

Поки йду до нього, хвалю себе за вибір вбрання. Ну як відчувала, одягла вільні джинси і топ. Намагаюся верхню частину відтягнути нижче, прикриваючи живіт. Пашка ще той ревнивець, вже мені не знати. Якось сказав, що сильно біситься, коли на мене витріщаються чужі чоловіки. До цієї категорії у нього відносяться всі без розбору. Божевільний трохи. Найдобріший. Гарний. І той, по кому я пролила не менше відра сліз.

- Пашо, приві-і-і-т. — смикаю його за плече, відволікаючи від спілкування з барменом.

Ми не бачилися два місяці. Найжахливіших два місяці.

У мене поруч з ним з'являється в горлі грудка, і тільки на два слова я стаю здатна.

Розворот.

І в мене впиваються темно-карі очі хлопця. Спершу він здивовано розглядає мене, так, як може тільки він. Уважно, чіпко, відкрито, немов наскрізь пронизує до тремтіння. Руками не чіпає. Але я вже тягнуся.

- Дівчино, я вас не запрошував до мене підходити, - його хриплуватий голос не доносить слова. Мій мозок ще не в силах сприйняти.

- Пашо, чому ти не зателефонував, коли повернувся?

- Навіщо?

Холодно і грубо.

Але я все ще не вірю, що це він, що так зі мною…

- Мені важливо було знати, я хотіла з тобою зустрітися. Знаєш, як хвилювалася?

— За мене хвилювалися мати та сестра, — чітко промовляє він, відсуваючись. - Ти мене зрадила, Таю. Але нічого, як бачиш, я повернувся. Тільки не до тебе, крихітка.

На танцполі з дівчатами мені було жарко, зараз же відчуваю, що горю зсередини, коле в грудях від образи і непрохані сльози навертаються.

- Вислухай мене, будь ласка! - роблю останню спробу.

Я не з тих, кому подобається принижуватися.

Але я з тих, хто кохає цього впертого засранця.

Паша знову включає ігнор, ніби не знає мене. Тепер додає туди ж, що я невидимка. Просто встає зі стільця і проходить повз мене. Недалеко. Наближається до брюнетки в червоній міні сукні. І при мені запрошує її на танець. Дівчина радіє, виблискує зубами в широкій посмішці. Ну ще б пак, такий красень звернув на неї увагу. Мій красунчик, взагалі-то!

Войнова, тебе щойно послали. Він такий же твій, як той лисуватий бармен. Доводиться самій себе штовхати.

Хоч плач, хоч вий. Я Пашці не потрібна.

Всього одна моя помилка і відразу немає вибачення.

Настрій не просто падає, він провалюється на саме дно. Нижче вже просто нікуди. Приблизно так я себе почуваю: непотрібною, чітко знаючи, що і мені не потрібен інший.

Зависаю на кілька секунд ... повернутися до дівчаток? А раптом там він? Танцює з нею, лапає, а брюнетка із радістю намагається йому сподобатися. Ні-ні, досить потрясінь на сьогодні. Більше не хочу його бачити. Мені боляче, соромно, прикро.

Прямую на вихід з рішенням: написати Соні з таксі, що різко викликали додому. Вона передасть Лікі. І я їм своїм виглядом не зіпсую настрій.

Біля виходу протискуюся між двох хлопців. Мої думки все ще там, за патли відривають від Пашки брюнетку. Якщо він зі мною так, то і я з ним ніколи не почну знову розмовляти. Ніколи не гляну в його бік. Навіть в цей клуб ніколи не прийду.

- Чому така красуня з клубу йде? Давай познайомимося?

Перед собою бачу хлопця, який щойно прохід займав. Він хижо скалиться, в напівтемряві нагадуючи шакала.

Відходжу від нього назад, щоб повернутися в клуб. Там охоронця попрошу про допомогу. Повертаюся і натикаюся на його дружка.

- Мій друг з тобою хоче познайомитися. Навіщо ж тікати? - розставляє руки ширше, немов підтверджуючи - ми тебе не випустимо.

Страх сковує голосові зв'язки, але я все ж видавлюю з себе:

- Мені потрібно додому. Пропустіть, будь ласка.

- До ранку потрапиш додому. Надовго не затримаємо, - перший, той, що шакал, хапає мене поперек живота, блокуючи руки, і кудись вже тягнути збирається.

Дружок його поспішає, а я хочу кричати, та тільки хрип виривається.

Всього декілька кроків мене несуть, поки брикаюся. І щось змінюється. Позаду лунає звірячий рик, потім глухий звук падіння, стогін, виття. Шакал випускає мене з рук, я скочуюся на асфальт, встигаючи перевернутися на дупу. І бачу картину ... Паша завалює шакала на землю до приятеля, як розумію, другий - теж справа рук любителя побитися. А він такий, мій колишній хлопець, боєць по натурі. Заздалегідь співчуваю, двом збоченим придуркам. Пашка витрушує їх з джинс і штаниною пов'язує між собою, фіксуючи біля стовпа.