Глава 1

Цей день Христина очікувала одночасно з нетерпінням і трепетом. Сьогодні вона мала відповідальне завдання: поїхати з босом у пансіонат біля підніжжя гір для підписання контракту. Досить віддалене поселення, екологічно чисті місця... Загалом, краса! Романа, правої руки керівника, з ними не буде, так що Кріс очікує останній іспит на профпридатність: вона повинна впоратися сама і довести, що готова стати для шефа повноцінним помічником.

Але якщо відкинути ділові питання, то цю поїздку, коли вони з Горським будуть тільки вдвох, можна розглядати як можливість побути наодинці з чоловіком, який з кожним днем полонить її все більше і більше. Ні, ну може секретарка хоча б помріяти про боса, тим паче про такого шикарного як Олексій Вікторович?! Нехай у реальності між ними виключно робочі стосунки, але мріяти ж не шкідливо, правда?

Коли рано вранці Христина, нашвидку поснідавши, вийшла з дому Горських, Містер Суворість (ах, їй, напевно, ніколи не набридне називати шефа цим прізвиськом) вже чекав її в машині. Речей вона з собою не брала (це була одноденна поїздка), лише сумку з ноутбуком і дамську сумочку. Дорога лягала під колеса, а вони обговорювали деталі контракту і слухали музику, щоб налаштуватися на майбутні переговори.

Однак коли вони прибули на місце, їх очікував не зовсім приємний сюрприз: вільний номер був тільки один. Вірніше, вони і замовляли один номер, двомісний, з двома кімнатами, щоб відпочити після поїздки та привести себе до ладу перед зустріччю, але хтось щось наплутав і здав їх номер іншим людям, залишивши гендиректору «Вайлет-компані» одномісний. Якби бос приїхав з Романом, то, в принципі, проблема була б не такою великою, але чоловік і жінка в одній кімнаті з одним ліжком...

Олексій Вікторович кинув на дівчину за стійкою багатозначний погляд, який віщував пансіонату великі проблеми, і зажадав менеджера. Христина прекрасно розуміла, що шеф свого доб'ється, тому до пори до часу не втручалася.

Прийшов менеджер, розсипався у вибаченнях і повідомив, що їх номер віддали нареченій, яка сьогодні виходить заміж: ввечері в залі пансіонату планується бенкет. Шляхом роздумів і переговорів було вирішено, що Кріс підселять до нареченої у вільну кімнату, а керівник займе окремий номер. Піднявшись на другий поверх, шеф і підпорядкована розійшлися в різні боки.

Христина для пристойності постукала і відкрила номер особистим ключем, потрапивши до міні-вітальні, в якій було три двері, одна з яких явно вела до загального санвузлу. Дверцята, які були ліворуч, прочинилися, і звідти з'явилося заплакане дівоче личко.

– В-ви хто?

– Ем, я ваша тимчасова сусідка, – всміхнулася Христина. – Адміністратор наплутала з номерами, і вам дістався наш з керівником номер, але ми вирішили вас не турбувати, тому я просто позичу вільну кімнату. Мені туди, так? – вона кивнула на дверцята, що знаходилися праворуч. – До речі, мене Христиною звуть, а вас?

– А я Ганна, – шмигнула носом дівчина і зміряла новоприбулу пильним поглядом. – Можна просто Аня.

Кріс не залишилася в боргу і теж оглянула співрозмовницю: темненька, струнка, не надто висока, миловидна, вона була закутана в рушник. І все б нічого, сльози і хвилювання напередодні весілля справа нерідка, ось тільки якось надто вже гірко схлипнула нова сусідка.

І Христина, добра душа, не витримала:

– Що трапилося, чому плачеш? У тебе ж весілля сьогодні. Думала, будеш радісною і щасливою...

І тут губи дівчини затремтіли, а сльози з очей ринули цілим потоком. Кріс, відставивши сумку з ноутбуком, кинулася до Ані і допомогла дійти на тремтячих ногах до ліжка в її кімнаті.

– Наречений, він... він мене навіть не ба-а-ачив ніколи-и-и, – вона плакала. – І я його те-е-еж. І взагалі, я іншого кохаю-ю-ю...

«Ну нічого собі!»

– Що це за порядки? Як так можна?! – обурилася Христина. – Ми не в позаминулому столітті живемо.

– Мене йому про-о-одали... А йому все одно, яка я-а-а, аби здорова і дітей народжувала-а-а... – продовжувала надриватися дівчина. – Та ще й сукня жахлива-а-а.

– Ну чому жахлива? – Христина оглянула білосніжний вінчальний наряд із пишною спідницею, довгим шлейфом і корсетом. – Гарна сукня.

– Ні, вона страшна-а-а. Я в ній корова коровою-у-у... Ні, я її більше не наді-і-іну...

Кріс знову оглянула сукню, цього разу з якоюсь часткою білої заздрості.

«От би і мені стати нареченою... – мрійливо подумала вона. – Але, зрозуміло, тільки по взаємності!»