РОЗДІЛ ІV

- Так, мені вісімнадцять! Але до чого тут дочка короля і ваша? — Я королева Блек Айс Елістара, і моя дочка — його дочка також! Мій чоловік, жорстокий тиран і спадкоємець свого батька — такого ж звірського володаря й варвара, був одержимий думкою про те, щоб осквернити характер своєї спадкоємиці й закласти в ньому фундамент непомірної холоднокровності! — Давіл посадив у темницю королеву? — Так, але в нього була причина! — Яка ж? — Я наказала наставниці моєї дочки, щоб та викрала її, перенісши через кордон цього королівства до Вільнюса! — І вона зробила це? — Так, але ратники поранили її, виключивши будь-яку можливість на порятунок моєї крихітки! Мені невідомо — чи жива моя дочка і що з нею сталося! — А якщо вона жива? — Якщо так воно й є, то я буду вдячна Богові та всім непорочним, що зберегли мою маленьку принцесу! — Ви безрозсудно зважилися на цей вчинок, без приховування від себе самої відаючи, що можете приректи спадкоємицю на загибель? Це непохитна холодність! — Але я впевнена — моя дочка невдовзі знайдеться! — Глибоко сподіваюся на це й приєднуюся до ваших молитов, але, пробачте, чому ви так упевнені в цьому? — У королівстві Блек Айс колись був маг на ім'я Агефт. Він корився більше мені, аніж королю, і приховано від Давіла створив заклинання, за яке я йому донині дуже вдячна! — Так, мені відомий один маг цього королівства, але в чому суть вашої розповіді? — А в тому, що за моєю волею він віддалено обрушив на мою Ґрендж ті видіння, у яких були присутні всі злодіяння, що сотворяв Його Величність король Давіл! Вона мала бачити їх, а душі померлих, що примарно металися в її свідомості, поступово схиляли б принцесу на шлях істини! Ця істина допомогла б їй стати добродушною та благорозумною, вбиваючи в собі тиранію та жорстокість — дарування свого батька! — Ефемерні фігури, що виникали, мали зароджувати в незміцнілому розумі істину, увінчану справедливістю? — Так! — А та дорога, на яку вказувало безрозсудне безумство, мала бути оповита лише терням випробувань, крізь яке судилося пройти лише сміливому та добродушному? — Так…

Голос Вероніки здригнувся, але вона продовжила: — Нехай береже вас Бог і дочку вашу!

Більше діва не зронила жодного слова, а її уста стиснулися так міцно, що всі слова й домисли, які зародилися в її голові, були блискавично придушені й знівечені мовчанням.

Кривобокі двері заскрипіли, і могутній ратник виволік Вероніку з-під сутінків промозглої обителі. За нею слідом волокли й жінку років тридцяти восьми — сорока. Але втома й здавлене повітря темниці закарбували на обличчі в'язня хворобливість і виснаження. Королева дійсно була гідна нести тягар аристократії тільки своєю красою й тонкістю натури.

І ось тепер Вероніка стоїть із залізними путами на руках, а перед її обличчям вітер погойдує іспанську зашморг, уготовану для неї. Така ж доля чекає й на королеву, що стояла в одній шерензі з дівою. Сьогодні дві душі покинуть свої оболонки для небесних мандрів.

Товста людина, мабуть, кат, вказавши рукою на жінку, що стояла перед петлею, багатослівно висловився: — Ця особа — найжорстокіша з істот, яку тільки носила земля. Колись королева Блек Айс, величана Елістарою, без усякого жалю розпусно прирекла свою дочку, спадкоємицю престолу, Її Величність принцесу Ґрендж на загибель! Вісімнадцять років минуло з тієї грішної хвилини, і тепер настав час відповісти за своє злодіяння!

Тепер заплечний майстер вказав на Вероніку: — А цей зухвалий біс — прихильник сатани, придатний лише на вбивство й безморальні діяння на шкоду об'єднаному королівству та його законам! Ця дівчина — притворниця й вбивця — смерть їй!

Хтось блискавично накинув двом смертницям зашморг на шию й боляче затягнув. Кат схопився за важіль, але в цю мить із ватаги, що зібралася у дворі замку подивитися на страту, хтось голосно вереснув і попрямував на постамент.

Вероніка розплющила очі, які досі були заплющені, і нервово перевела погляд на хлопчака, який прибіг до неї. Це був Вебер у старому зношеному балахоні сірого кольору. Скинувши капюшон з голови, він скинув зашморг із шиї воїтельки. Зашморг королеви Елістари теж більше не становив для неї загрози.

Вебер обняв Вероніку, а потім, обернувшись до натовпу, гучно промовив: — Я хочу повідомити всім… усім! — Вебер вказав на Вероніку. — Це принцеса Ґрендж — дочка короля Давіла й спадкоємиця престолу об'єднаних Литовських королівств!

Смутні вигуки полонили сіру масу, і люди почали кричати. Невдоволення мовило на устах кожного. — Що? Що? Принцеса? Але як… — Непомірне обурення! — Але принцеса Ґрендж померла… її вкрала… — Замовкніть! — закричав Вебер, звертаючи увагу на жінку з натовпу. — Замовкніть! Милостивий Бог захистив це створіння від зла, що безропотно оселилося в цій кам'яній обителі! Моя мати керувалася лише волею свого доброго серця та благословенням Бога!

Вебер розставив руки в боки: — Я вірю в те, що все тут дихає вогнем пекла, прирікаючи сумирну душу перетворитися на попіл, але одна душа, яка не піддалася печалі й пригніченості, змогла відродитися, мов фенікс! Я впевнений, о справедлива Фемідо, честь і благородство були на її боці… на боці моєї матері!

Вероніка злякано подивилася в очі Вебера, і їхні погляди зустрілися. — О ваша найблагородніша жорстокість і незворушність… — він звернувся до Давіла, який мовчки сидів на престолі неподалік. — Невже ви вб'єте свою дочку так само, як ваші віддані ратники вбили мою мати? Чи ж Феміда дозволить подібне, і її білокам'яна чаша терезів не сколихнеться від того жаху, який пережила ця діва за своє таке коротке буття?

Давіл скочив зі свого трону і, вийнявши золотавий меч із піхов, опинився поруч із зухвалим юнаком. — Ти син моєї служниці?

Голос Давіла здригнувся, а його меч впився в груди відчайдушного хлопчиська, дряпаючи йому старий балахон. — Так — це я, будь ти проклятий! Моя мати вкрала вашу дитину, керуючись при цьому лише благими намірами! Нехай запанує страх у твоїй душі за те руйнування, яке ти залишив від замку надій і мрій, о найлицемірніше з істот! Якщо хочеш припинити все це — встроми свій меч, просто встроми його! Але моя смерть не приховає справедливості! Люди розумні, Давіле, люди розважливі! Я підніму з глибин свідомості кожного з присутніх той біль, який він пережив у межах цього замку… цих земель! Я розкрию таємницю, бо печать на ній зовсім зітліла! Вероніко… ні… Ґрендж! — він звернувся до діви. — Коли моя мати схопила тебе в свої обійми, щоб віднести з цієї страшної, просоченої кров'ю обителі, мені було всього лише п'ять років! Так, Ґрендж, я дурив вас… я старший! Моя присутність у замку перетворилася на тінь! Король не цікавився життям маленького замурзаного Вебера! Його взагалі не цікавило життя будь-якої черні! Народе Блек Айс, зазирніть же, нарешті, у свої душі, якщо вони ще зовсім не спустошилися від утрат і постійного хаосу! Нехай буде повстання проти того безладу, який сотворив ц чоловік! Цей диявол!