Глава 1

Перше правило хорошої сестри: слухайся брата.  
Друге: завжди слухайся брата.  
Третє: не дратуй брата тим, що не слухаєшся! 
Що зробила я? Плюнула на всі відразу і тримала в тремтячих руках квиток на виступ групи «Основний момент». Переді мною стояла черга з ненормальних дівчат, які пищали щоразу, як охоронець забирав їх квиток, ставлячи на руці печатку клубу.  
Нарешті, підійшла я і протягнула квиток.  
— Рейчел?  
Упс. Піднімаю голову і зустрічаю сердитий погляд охоронця і за сумісництвом мого сусіда... 
— Привіт, — мило і жалібно посміхаюсь, — Гарний вечір, правда? Може, пропустиш... 
— Коул казав тебе не пропускати, — хитро дивиться.  
Мов кішка я підходжу до нього і зачіпляю довгим нігтем комір його сорочки.  
— Ти завжди будеш слухати мого брата?  
Насправді, я хочу якомога швидше потрапити всередину, оскільки, здається, зараз приїде група і Коул встигне побачити мене, а якщо я все ж зайду, то ні. 
Втім, Бену було байдуже до проблем, які мені влаштує Коул, якщо зрозуміє, що я знову втекла з дому на концерт його групи.  
— Ходімо зі мною, — бере під лікоть і заводить всередину, — Джекс, підміни мене, — просить по дорозі якогось хлопця, хлопнувши його по плечу.  

Бен продовжує тягнути мене і я намагаюся роздивитися все, що можу.  

Неонові вивіски на стінах з висловами різних музикантів, чорні столи прямокутної форми, довкола яких стоять білі дивани. Вони знаходяться поодаль від танцполу і сцени, але достатньо високо, щоб звідти було видно все, що знаходиться там. Схоже, це і є віп-зона.  

На сцені зараз нічого не можна розгледіти, крім інструментів, які самотньо стоять і чекають, коли їх вже будуть використовувати за призначенням.  

— Рухайся, — злиться хлопець, коли я надто довго роздивляюся нового бармена. Красивий... 

Ми підходимо до якоїсь кімнати, Бен відчиняє двері ключем і різке світло віддає біллю в очах. Чорт! В самому залі все було приглушено, а тут... 

А тут сидить мій брат, якому не подобається те, що він бачить.  

— Рейчел, — коротко і точно каже.  
Таким голосом зазвичай суддя проголошує вирок і він передбачає життєве ув’язнення. Якщо не розстріл... До речі, це ще законно? Розстрілювати?  

— Якого чорта ти тут забула?!  
Дідько! Знову думаю не про те, що треба.  

— І, що це на тобі? — кривиться моя рідна кров. 
Мельком заглядаю в дзеркало гримерної(а це саме вона і є). На мене дивиться гарна блондинка з голубими очима. І моє тут хіба, що голубі очі. Стягую парик і опускаю їх додолу.  

— Боже, — зітхає музикант, прикладаючи руку до лоба, — За що мені таке покарання? — невідомо до кого звертається, дивлячись в стіну.  
— Та ну тебе, — раптом вставляє слово Ред, — Сестра прийшла тебе підтримати...  
— Підтримати?! — обурюється Коул, — Вона прийшла, щоб завтра мати можливість прогуляти уроки! — випалює і всі інші учасники групи запитливо дивляться на мене.  
— Неправда! — заперечую і відчуваю, як мої щоки червоніють, — Може, я хвилювалася за тебе.  
— Аякже, — фиркає брат, — вісімнадцять років жила так, ніби мене немає, а тут раптом згадала, що в тебе є брат?  

Справедливо. В нас не дуже хороші стосунки з Коулом. Можливо, причина в тому, що з дитинства ми звикли до багатьох інших людей довкола себе і звертати увагу на рідних так і не навчились. Прикро, що мама й досі вірить в те, що ми продовжуємо нормально спілкуватися навіть після того, як Коул з'їхав від нас.  

— А, якщо я хочу налагодити наші стосунки?  
— Маячня, — закочує очі, — Ти зараз же поїдеш до дому.  
— Ні! Коул, будь ласка... 

Це вже не вперше, що я прошу його пропустити на один зі своїх концертів. Не знаю чому, але брат ненавидить, коли хтось з сім’ї дивиться на його виступ.  

— Ні, — безапеляційно.  
— Так, — той самий тон звучить з моїх уст.  
— Йди до дому, Рейчел. Інакше я подзвоню до мами і розкажу, що тебе не було зі мною минулого тижня в п’ятницю і вихідні ти провела з якимось хлопцем.  
— Звідки ти... — здивовано дивлюсь на нього.  
— Просто знаю, — перебиває і робить ковток води з пляшки, яка стояла на столі.  

Нерішуче продовжую стояти і тупо витріщатися на брата. Нехай я справді не сильно схвалюю їхню творчість. Але це не означає, що мені не подобаються учасники... Наприклад, Ред — красивий шатен з карими очима, підтягнута фігура, високий зріст... Ех, не був би він музикантом я б точно стала його найвідданішою прихильницею. Просто так склалося, що в сім’ї музикантів є людина, яка їх ненавидить. І це, як ви вже здогадалися, я. Звісно, що мене все одно всі люблять і балують, але на свої концерти не запрошують. Та я й сама не сильно цього добиваюсь. Але сьогодні мені необхідно бути тут!  

— Ти мене не побачиш, — обіцяю, на що брат прищурює свої, такого ж кольору як в мене, очі. 
— Востаннє кажу: йди геть.  

Я б образилася, якщо б в цьому був сенс. Його не було, Коул мав рацію, але відступити я не могла. Я повинна дещо зробити і для цього маю знаходитися в клубі. В іншому випадку давно б пішла.  

— Чого ти хочеш? — питаю відразу.  
— Щоб ти пішла.  
— Крім цього.  
Коул прикладає палець до гладкого підборіддя. Так і знала, що є щось, що я можу зробити.  
— Будеш моєю рабинею протягом тижня, — сказав, як відрізав.  
— Що? — шаленію від такого «бажання», — Збожеволів? Може, я ще тобі масаж ніг робитиму?  
— Якщо я захочу, — киває.  
— Пішов ти, — відповідаю і розвертаюсь.  
— Ось і вирішили, — радіє Коул, покрутившись на кріслі та знову повернувся до дзеркала.  
Стискаю кулаки і зуби. Або так, або ніяк. 
— Нехай, я згідна.  
Коул з переможною посмішкою знову дивиться на мене.  
— Тяжко тобі буде.  
— Плювати. Я можу залишитися?  
— Так.  
— Прекрасно, — фиркаю і цього разу таки виходжу з їхньої гримерки.  

От же... Ненавиджу! Коул завжди вмів вибирати такі покарання, що потім тобі й не хотілося нічого поганого робити. Втім, моя совість теж довго зі мною не була, тому проблеми я вміла знаходити знову.  

Довелося пошукати де тут туалет. Він знайшовся на першому поверсі в самому кутку, поблизу барної стійки.  

Коли вийшла, на сцені вже стояли техніки, налаштовували інструменти. Кількість народу значно збільшилася і не дивно, адже група доволі популярна.  

Задзвонив телефон, хотіла вибити, але це була мама.  
— Так? — відповідаю.  
— Привіт, Рейч, — лагідно промовляє любима людина, — Як концерт?  
— Він ще не почався, — посміхаюсь, почувши рідний голос.  
— Ой, дійсно. Постійно забуваю про ці часові пояси. Я думала, що вже закінчився. 
Батьки зараз в Італії, святкують річницю. Тому ми довірені самі собі.  
— Нічого, — відмахуюсь.  
— Коул біля тебе?  
Роззираюсь довкола в пошуках брата. Обманювати не хотілося, тому кажу правду.  
— Ні, здається, він в гримерці.  
— Шкода, — засмучується мама, — Хотіла з ним поговорити, а ніяк додзвонитися не можу.  
Закушую губу, роздумуючи.  
— Не відключайся, я зараз знайду його, — повідомляю і хутко біжу в гримерну.  
Там нікого не було. Почула якесь заворушення внизу і поглянула згори, що там відбувається.  

На сцену вийшов якийсь хлопець і він вже розігріває натовп. Схоже, виступ почнеться прямо зараз.  

— Рейч, — чую голос мами і знову приставляю телефон до вуха.  
— Зараз, мам. Почекай, хвилину.  
Спускаюсь вниз, йду по коридору за куліси.  

— Коул! — кричу і махаю телефоном, але охоронці ніяк не хочуть мене пропускати, — Впустіть, — злісно дивлюся на них.  
Через крики мене замітив Ред.  
— Хей, що ти тут робиш? — цікавиться, посміхаючись.  
— Немає часу пояснювати, скажи нехай пропустять.  
— Відійдіть хлопці, — легко говорить їм, — І запам'ятайте, це сестра нашого «Короля».  

Я б посміялася з цієї фрази, але натомість, пробиралася крізь натовп до брата.  

— Коул! — хапаю його за плече і йому доводиться повернутись.  
— Чого тобі? — з нудним виразом обличчя запитує.  
— Мама, — простягаю йому телефон.  

Хлопець відразу змінюється в лиці. Не дивно, адже в нашій сім’ї діє одне правило: «ви можете ненавидіти один одного, у вас може бути найгірший настрій, день, місяць, найгірше життя, але ви ні в якому разі не можете засмутити маму!» 
Це правило придумав тато і всі дотримуються його. Навіть цей засранець.  
— Привіт, — на обличчі розквітає посмішка, — Так, все нормально.  
Хлопці вже починають показувати, що їм час йти, але йому байдуже. Мама важливіше.  
— Ні, я все нормально здав. Це тобі б в Рейч спитати, — хитро сміється, дивлячись на мене, — Добре, передам. Бувай.  
Віддає мені телефон.  
— Вона сказала, що якщо дізнається, що ти знову прогулюєш, твоя поїздка відміниться.  

Жах! Як так можна?! А якщо мені нудно в школі?! Це несправедливо!  

Я нічого з цього не висказую в голос.  
— Щасти, — підбадьорливо киваю і розвертаюсь, щоб піти назад в зал.  
Раптом мене хапають за руку.  
— Йди в «віпку», — каже Коул.  
— Чорта з два, — хмикаю, — Я схожа на одну з тих ідіоток, які будуть сидіти під час виступу крутої групи?  
— То ми вже для тебе круті? — посміхається.  
— Не зазнавайся, братику. Я лише намагаюся полегшити своє рабство, — підморгую і кулею вилітаю звідти. 
 
Прожектори, як завжди, напрямлені на сцену. Це через те, що Мет має один страх, про який ніхто не знає. Це страх сцени. Смішно, правда? Адже саме сцена стала його життям. Звісно, після музики. Прожектори світять так, що він нікого не бачить, крім них. О, і на ньому постійно є капюшон. Правда, на Коулі теж... І Реді... Словом, дивний стиль в їхньої групи. Але тим не менш, їх впізнають.  

Хлопці починають грати, а брат підходить до мікрофону. О, зараз почнеться його «еротичний» спів... Ні, це правда. В нього такий голос, що здається, ніби торкається тебе всюди. Фе! Насправді, я перебільшую. Все таки в Коула сильний, хриплий, чоловічий голос. Мурашки по шкірі, як тільки він починає співати. Мінус те, що такого «ефекту» брат добився добряче «зламавши» свій голос, викурюючи сигарету за сигаретою, будучи підлітком. Він ніколи не відрізнявся тягою до чогось хорошого. Це й не дивно, творчі люди завжди «собі на думці». Але є ті, хто все ж може повернутися у справжню реальність, а не вигадану. Куди відноситься мій брат? Хотіла б я знати, але ми не такі близькі, щоб я могла судити. 

Мої очі націлюються на ціль, яка сидить на високому стільці за барною стійкою. Чоловік тримає в руках стакан з якоюсь рідиною темного кольору.  

Натягую наймилішу (читайте: найтупішу) посмішку і підходжу туди. Сідаю біля нього і немов би ненароком штовхаю ліктем стакан, який відразу виливає те, що було в ньому на чисту сорочку та чорні штани.  

— Чорт! — лається мій вчитель.  
— Ой, містер Рейн, перепрошую, — тонким голосом промовляю, — Я вас зовсім не замітила, — і мов дура, кліпаю очима.  
— Маккалістер? — дивується чоловік, втім швидко бере себе в руки і вже посміхається, — Я не очікував побачити тебе в такому місці.  
— Тут виступає мій... Знайомий. Вирішила прийти, — пояснюю.  
Адам Рейн киває, ніби прийняв це до уваги і підсів ближче, присунувши стілець.  

— Не люблю бути в таких закладах, — обманює, — Тут стільки шуму.  
— Так, я теж, —підіграю, — Ще й натовп такий... Ледь пройдеш.  
— О, для мене це не проблема, — сміється, — Все таки добре мати друзів.  
— Ну так, — кажу і прикриваю рот склянкою з коктейлем, який я замовила.  
Знаєм ми, які в тебе друзі. Якби не заплатив гроші, чорта з два, його б пропустили.  

— Ти прийшла сюди сама? — продовжує цікавитися і ніби ненароком торкатися то моєї руки, то ноги, яку ледь прикриває коротке плаття.  
— Так, — відповідаю і думаю над тим, як би не вирвати. Весь план піде в трубу. 

Містер Рейн вдає, що захоплюється віртуозною грою музикантів, але я бачу, що він не розуміє такого стилю. Звісно, людям, які далекі від світу музики важко зрозуміти, як взагалі можна віддати ціле життя якимсь пісням.  

Завдяки батькам в мене є музична освіта. Правда, незакінчена, адже я кинула муз. школу після п’яти років навчання в ній. Зараз мій максимум — це скрипка, яка десь валяється в кімнаті у своєму футлярі. Але я знаю, що це був мій вибір, я теж, нажаль відношуся до таких, як містер Рейн — музика може мені подобатися, але так, щоб захопити... Ну ніяк і все тут.  

— Невже всім подобаються їхні пісні? — кривиться. 
— Мабуть, так. Мені теж вони до вподоби.  
— Оу, — закушує губу, посміхаючись, — Мені теж, але не так, щоб дуже... 

Боже... І як такі люди живуть на цьому світі? Знаючи правду про його «походи» на дівчат з мого класу, бридко навіть просто дивитися на нього, не лише сидіти поруч.  

Словом, не важко здогадатися, що я зараз роблю. Моя подруга розповіла про те, що він домагався її і сказала, що чула від якихось дівчат, що це не одиночний випадок. Так як я мало з ким спілкуюсь в школі( ні з ким, крім Фей), то й не знала ні про що до цього часу.  
Дівчина прийшла до мене вся в сльозах, але для такої, як Фей — це справді незвично і страшно. Мені хотілося відразу вбити того, хто довів Фей до такого стану. Лише вона одна моя справжня подруга, тому я дуже сильно люблю і ціную її.  
Отже, довелося придумати «геніальний» план, щоб вивести Рейна «на чисту воду». Але головне, що ніхто з дівчат так і не пішли в поліцію. На питання чому, вони відповідають: «Доказів проти нього не знайдуть. Нічого ж не було, а хто повірить словам простих школярок, коли всі знають, який він відомий і хороший вчитель».  
Можна сказати, що відмазки такі собі, але не тоді, коли справа стосується неповнолітніх дівчат.  

— Я зрозуміла, — перебиваю і продовжую попивати коктейль.  
Повертаю корпус вліво, щоб розгледіти, як брат спостерігає за мною. Чую, сьогодні без пояснень мені не обійтися. 

— Може, краще піти? Тобі не здається, що тут дуже шумно? — ставить контрольне питання і я відвертаюсь, щоб чоловік не побачив моєї переможної посмішки.  
Поправляю сукню і повертаюсь до вчителя.  
— Якщо чесно, то мені теж набридло тут, але я повинна бути вдома до 11, тож погоджуся тільки, якщо ви пообіцяєте відразу відвезти додому. 
Знаю, що це досить нахабно, але я хочу, щоб він знав, що я не одна з тих дурочок, які дозволяли йому ті приставання. Я не така вже й легка жертва.  

Містер Рейн сам оплачує рахунок і пропонує піти на паркінг, де залишив машину.  
— Йдіть, я передам другу, що вже збираюся додому і наздожену вас, — мило обіцяю, поки він киває.  
Розвертаюсь і рішуче йду до знайомого бармена.  

Мій брат виступав саме в цьому клубі, коли їхня група тільки починала набирати популярність, тому я знайома з кількома працівниками тут, але мене давно не було, тому весь інтер’єр змінився і ось чому я так роздивлялася все. 
 
— Привіт, Дем, — підходжу до високого татуйованого хлопця.  
— Здоров, мала, — широко посміхається і киває на стілець на якому ще недавно сидів містер Рейн, — Хто то був? Він для тебе не надто старий? 
— Забагато питань.  
— І ти почуєш їх не лише від мене, — дивиться на сцену і мені навіть страшно повернутися, але я добре відчуваю, як мою спину «пропалюють» поглядом.  
— До речі про Коула. Скажи йому, що я вже поїхала додому.  
— А ти точно їдеш додому? — нахмурившись перепитує, — Слухай, я цього чувака не вперше бачу і він вже не раз чіплявся до дівчат твого, а то й молодшого віку.  
— І як це ваша охорона пропустила дівчат молодших за мене? — насміхаючись запитую.  
— Тут керують не правила, а гроші, — легко каже.  
— Зараз це неважливо, — відмахуюсь, — Я поїду додому. Це точно. Якщо тобі стане легше, то я напишу, коли приїду.  
— Ок, але як я не побачу смс-ки...— погрожує.  
— Можеш сміливо дзвонити в поліцію, — погоджуюсь.  

Виходжу з будівлі, минаючи охорону, щоб Бен не зміг мене замітити.  
Містер Рейн стояв і дивився на свою машину, ніби боявся чи хтось не залишив подряпини на його Шевроле.   
Я криво посміхнулася, вдаючи, що вражена. Насправді, в брата є знайома, яка бере участь в перегонах і от машини, які я на них бачили вразили мене набагато більше. До того ж, тато раніше любив колекціонувати ті машини, яких вже практично немає... В нашому гаражі є безліч кращих і швидших автомобілів.  

— Ти де живеш? — запитує, поки я пристібаюсь.  
— Кантрі Стріт, 5 будинок.  
Чоловік не стримавшись, свистить.  
— Ого, приватний сектор?  
Скромно киваю і відвертаюсь, дивлячись у вікно.  

Кантрі Стріт — це вулиця на окраїні нашого міста. Це справді приватний сектор, де знаходяться лише будинки. Жодних квартирних комплексів. Батьки вирішили переїхати тоді, коли мені було вісім. До того ми жили в квартирі поблизу мерії. Вони продали ту квартиру і купили нам з Коулом по дві. Але брат не живе там, купивши собі іншу в тому комплексі, де живуть інші учасники групи. До слова, квартири там коштують стільки, скільки наш двоповерховий будинок.  

Під'їжджаючи чоловік зупинився і я вийшла, щоб в пункті охорони показати свої документи, щоб нас пропустили. Тільки-но заїхали на стежку біля мого дому, я попросила зупинити.  

— Дякую, що підвезли, — щиро говорю і виходжу з авто.  
— Стривай! — кричить містер Рейн, виходячи слідом, — Ем... Я не повинен цього казати...— то не кажи, — Словом, мені сподобалося проводити з тобою час.  
В хід пішла його фірмова посмішка і моя, більш стримана та холодна. Втім, він не зрозумів цього.  

Відчиняю двері та покидаю машину, заходячи на подвір’я. На зустріч відразу «летять» Семюель і Гарі — прекрасні два лабрадори.  
— Привіт, маленькі. Ви голодні?— гладжу кожного і йду в дім.  

Зараз тут пусто. Ріна попросила вихідний, а охоронець — добрий містер Конор — поїхав до сина, який захворів.  

Дістаю корм і насипаю в однакові миски. Ставлю їх на місце і собаки відразу накидаються на їжу. Бідні, треба було скоріше повернутись.  

Піднімаюсь нагору та біжу в душ. Хочу зняти з себе це плаття, змити весь макіяж, який вийшов не дуже, але все ж, я бодай намалювалась.  
Хочу на море! Чому батьки не взяли з собою?!  

Але я дещо пропустила... Ксені і досі немає вдома!  
Набираю номер молодшої сестри і довго слухаю гудки.  
— Так, — чую сміх на задньому плані.  
— Де ти? — суворо питаю.  
Разом з тим, намагаюся стягнути з себе плаття.  
— Я в Джейка, — повідомляє, — Ми на вечірці.  
— В тебе двадцять хвилин, — промовляю, намагаючись згадати хто такий Джейк і коли я встигла відпустити її на вечірку.  
— Що? Чому? — обурюється.  
— Бо ти маєш бути вдома, — починаю злитись.  
— Ти мені не мама!  
— Правильно, бо як я подзвоню до мами, то ти місяць не вийдеш з дому, а так лише тиждень! — в кінець роздратовуюсь. Роблю різкий вдих і вже спокійно, але твердо говорю, — Двадцять хвилин і ти вдома. Тільки спробуй не приїхати, тоді я сама поїду за тобою і тобі це зовсім не сподобається, — скидаю та ставлю мобільний на стіл.  

Дурепа! Думає, що хтось з тих кретинів є її другом? Чорта з два! Їм всім потрібні тільки її статус і гроші, якими володіє наша сім’я. 
Знаю я таких «друзів». Сама мала їх. Не хочу, щоб ще й вона обпіклась.  

Я прийняла гарячу ванну з морською сіллю і спостерігала за свічкою, яка стояла на бортику. Люблю запалювати їх, це створює атмосферу спокою і тоді я справді можу відпочити.  
Під звуки класичної музики, яка лунає з плеєру, мало не засинаю. Прокидаюся від гучного грюкання вхідних дверей. Дивлюсь на годинник, який спеціально поставила на тумбочку біля дзеркала. Хм, молодець. Встигла за вісімнадцять хвилин.  

Двері в ванній відчиняють і моя п’ятнадцятирічна сестра вривається сюди.  

— Я тебе ненавиджу! — інформує та йде геть, залишаючи після себе неприємний запах алкоголю.  
Кути ж ти котишся, сестричко?  

Дівчина швидко повертається, понуро опустивши голову.  
— Я хочу їсти, — зізнається і я гучно нию.  
— То йди собі і візьми! Ти вже немаленька!  
— Але я зараз все тут знищу!  
Це правда.  
— Вали на кухню, — кажу, змирившись зі своєю долею, — Я зараз спущуся.  
Сестра радісно киває і цілує мене в щоку.  
З горем, видихаю та вилізаю, скоро надягнувши халат.  

На кухні вже сидить сестра за столом, втупивши очі в телефон.  
— Відірвись хоч на мить, — кажу їй, проходячи до холодильника і дістаючи звідти ароматний овочевий суп, який залишила Ріна. 
— Я дивлюся виступ Коула, — пояснює.  
— Попроси його, нехай приїде і особисто тобі заспіває, — закочую очі.  
Ставлю суп на плиту. Обертаюсь, схрещуючи руки на грудях. Качаю головою, її вже не виправити.  

В кухню вривається (це, що сімейне?!) Коул і Дем.  

— Чому ти не береш трубки?! — відразу починає брат.  
— Звук скрутила, — пояснюю і згадую, що так і не відправила смс-ки, — О, ні. Пробач, зовсім з голови вилетіло, — звертаюся до Дема.  
— Забудь, головне, що ти жива. А тепер годуй і мене.  
— З якого дива?  
— В мене нерви через тебе! Твій брат мало не вбив мене, поки ми їхали! — скаржиться і теж сідає за стіл навпроти Ксені.  

Коул підходить ближче, так, що вони нас не почують.  
— Хто він?  
— Це не важливо, — намагаюсь його заспокоїти, — Я справді в нормі. Просто була дуже втомлена і забула написати.  
Всупереч нашим відносинам, Коул все таки мій старший брат і він може хвилюватися за мене, тоді коли розуміє реальну загрозу. Як от сьогодні. Тільки йому не обов’язково знати, що він правий в цьому.  
— Чесно, все гаразд.  
Уважно дивимось одне одному в очі, поки Коул нарешті не киває, вдаючи, що повірив моїм словам.  
— Я теж хочу їсти, — каже, сідаючи біля Ксені.  
— Є суп, — говорю, поки виключаю плиту і дістаю тарілки, — Тільки його не дуже багато.  
— Давай мені найбільше. Я тут постраждала сторона, — висловлюється Дем.  
— Тебе тут взагалі немає бути, — по-доброму повідомляє йому Коул.  

Я виливаю стільки, щоб кожному дісталася однакова за розміром порція. Ставлю перед всіма і сідаю поруч з Демом.  
Стіл з темного дерева, прямокутної форми і це мені не дуже подобається. Більше люблю круглі столи, тому як тільки я переїду в свою квартиру (а це вже станеться наступного року), перш за все куплю собі такий столик.  

Коул, без церемоній, вириває з рук Ксені телефон.  
— Краще дивися в тарілку, — радить їй. 
Я посміхаюсь. А може її ще можна «спасти».  

Хлопці перемовляються про концерт і про те, куди вони планують сходити на вихідних. Ми з Ксенею запланували, що підемо в кіно на «Воно» дві частини разом з Фей. Я була рада, що сестра піде з нами, бо краще хай буде поруч, ніж з тими, хто просто не заслуговує на неї.  
Ксеня розумна, але вона стала дуже вразлива після того, як в дитинстві над нею знущалися однолітки через те, що сестра носила окуляри. Прості окуляри, розумієте?! Після того вона відразу стала «ботаном» і її переслідували насмішки інших дітей. Батьки, коли дізналися перевили нас в іншу школу, приватну, де вже навчався Коул.  

Сестра посміхнулась мені і сіла біля мене, міцно обійнявши.  
— Що за прояви ніжності? — дивуюсь.  
— Я просто дуже люблю тебе!  
Правда? Ще півгодини тому ти казала зовсім інше.  
— О, а мене значить, ніхто не любить?  
— Я ні, — говорю і показую йому язика.  
Ксеня миттю біжить до брата і вже тепер його стискає в своїх обіймах.  
— Все, пусти, — хрипло каже, — Впусти, а то зараз я почну обіймати...— пригрозив і вона відразу відпустила.  
Справа в тому, що Коул обіймає до хрусту кісток. І це не метафора. Він це робить спеціально, тому ніхто не лізе до нього з обіймами, адже отримати «на горіхи» нікому не хочеться.  

Лягаючи спати, я написала про сьогоднішні пригоди Фей і послухавши її голосові повідомлення, вимкнула телефон та заснула з легким відчуттям спокою.