6. Ейлін. Бажання господаря замку

Дракон скривився. На його загостреній морді відбилася огида.

 — Хіба щ-щ-що буду від голоду помирати… Придумала ж таке — їсти її!

Ейлін тільки очима кліпала. Якийсь цей дракон був дивний. Не такий, як у казках і любовних романах, які читала Луїза. 

 — Може, ти перетворишся на людину і одружишся зі мною? — запитала, обережно промацуючи грунт. Одруження з драконом. звичайно, зовсім не те, що з королівським сином. Але й не те, що бути підсмаженою і з’їденою. 

Дракон щосили зареготав. та так, що з його пащі навіть вирвалася хмарка диму. 

 — Ти така бідос-с-ся, — почулося в  голові Ейлін.

 — Я донька князя, — ображено відповіла вона. — Мала вийти за королевича, між іншим!

 — Сподіваюся, твій королеви має голову на плечах і не поїде тебе відвойовувати? — запитав дракон.

— Може й поїде, — принаймні, їй цього дуже хотілося. — Тож краще відпусти мене, якщо ні їсти, ні одружуватися не збираєшся!

 — Ти така кумедна, — він ворухнув хвостом. — “Перетвориш-ш-шся на людину”, придумала ж!

 — Але у книгах пишуть… — почала Ейлін. 

Він різко її перебив, його очі блиснули золотом:

 — Я Раргхарааррр, у моїх жилах тече кров короля драконів! Нижче моєї гідності навіть доторкатися до двоногих, не те, що перетворюватися на одного з них!

Ейлін злякалася. Схоже, він не на жарт розлютився, а ну ж, дмухне і випадково спопелить її разом із деревом. Недарма воно таке обгоріле! Може, попередня бранка теж умовляла його одружитися з нею…

 — Та я й не наполягаю, — швидко сказала вона. — Ти просто відпусти мене, і я привезу тобі викуп. Що ти їси?

 — Я й сам можу знайти с-с-собі поживу! — прошипів він.  — Ще не вистачало, щоб якась двонога Раргхарааррра годувала!

 — То навіщо ж я тобі? — у Ейлін сльози навернулися на очі. Вона раптом подумала, що ця велетенська сіро-зелена потвора просто знущається з неї, грається, як кішка з мишкою, а потім все-таки вб’є. Не щоб з’їсти, а просто від огиди, як людина чавить ногою таргана. 

 — Гарне питання, — дракон вищирив гострі білі ікла. — Ну добре, скажу вже, бо, знаєш-ш-ш, мені набридло з тобою базікати. Я — господар замку,тобі це відомо?

Я мовчки кивнула, з осторогою дивлячись на нього. Мій співрозмовник був занадто нервовий, будь-яке слово могло знову його роздраконити.

 — Так-от, поки я спав, то всі мої слуги кудись розбіглися. І залишили в моїй домівці страшенний безлад. А я дуже люблю чистоту і порядок. Я не можу жити на смітнику!

 — Тобі можна найняти нових слуг, — обережно сказала я. — Хочеш, я пришлю людей зі свого замку?

 — Ага, підеш-ш-ш, а тоді не повернешся і не пришлеш-ш-ш нікого! — пирхнув дракон. — Літали, знаємо! Не відпущу я тебе нікуди, поки не наведеш лад у моєму замку! Щоб усе було чисте і блищало! Зрозуміла, двонога?