3. Ейлін. Жереб кинуто

 — Ти ж  розумієш, доню, що це проста формальність? — князь Бран Могутній  уважно дивився на неї, сидячи у високому кріслі біля каміну, в якому тріскотіло полум’я. 

Ейлін примостилася навпроти батька на значно меншому стільці, тож дивилася на нього знизу вгору. 

 — Так, батьку, — тихо і розважливо, як годилося чемній доньці, відповіла вона.

Насправді ж їй хотілося вигукнути, що це дурний звичай — віддавати драконові в жертву молоду дівчину, аби він не забирав овець і кіз. 

 — Я думав наказати, щоб ти не брала участь у жеребкуванні, але… На превеликий жаль, зараз люди стали пащекуваті і завжди всім невдоволені. Якщо моя донька не ризикуватиме нарівні з усіма іншими дівчатами, то мені не бачити поваги від народу. Розумієш?

Ейлін була більше ніж упевнена, що всі ці ідеї про народ в його уста вклала Аделька. Це вона пащекувата, і терпіти не може Ейлін. Але коли вона зараз це скаже батькові, то буде  виглядати в його очах хитрою і сварливою, а молодій дівчині поважного роду бути такою неприпустимо.

Тому вона просто кивнула:

 — Розумію, батьку. 

 — Я дуже радий, що ти в мене така розумниця! — якось поспішно він нахилився і поцілував її в чоло. — Зараз підеш до Аделі, вона повідомить, що тобі одягнути і як себе поводити. Не переймайся, доню, до дракона у Гніздо Орла вирушить якась інша дівчина, а ти повернешся додому цілою і неушкодженою…

***

Та коли Ейлін наступного дня у своїй найкращій сукні стояла на площі перед замком у шерензі таких самих юних дівчат — різного походження, різних статків, їх об’єднував лише вік — не менше шістнадцяти і не старше двадцяти років, обов’язково незаміжні і не заручені — то дівчині стало трохи лячно. Бо не так багато було претенденток на жертву, не так багато, як казав їй батько. 

Вчора в багатьох будинках містечка поспіхом гуляли весілля і святкували заручини — ніхто не хотів віддавати своїх доньок, онук чи сестер на вірну смерть, краще вже під вінець із першим-ліпшим женихом.

Зараз на площі стояли або зовсім самотні дівчата, в яких не було родичів, і ніхто не хотів їх узяти за дружину через їхню бідність чи негарну зовнішність. Або ті, кого в родинах не любили і кого бажали позбутися. А серед них — Ейлін, донька самого князя. ”Мене ж обіцяли видати заміж за молодшого принца, — думала вона. — Хай офіційних заручин ще не було, але ж їх можна було пришвидшити…”

 Якби батько був дійсно зацікавлений у тому, щоб вона не потрапила на це кляте жеребкування… Але він просто запевняв, що її не виберуть, що він про все домовиться… Але їй треба тут постояти, щоб усі бачили, що князь справедливий не лише до своїх підданих, а і до самого себе…

Літня жінка, дружина міського голови, підійшла до глечика, у який склали по сережці від кожної дівчини. Прямо тут, на майдані, кожна з них зняла одну сережку і вкинула в глечик, а дружина голови у цей час стояла до них спиною. Зараз же вона повернулась і почала повільно нишпорити рукою всередині глечика. Він був полив’яний, непрозорий, тож ніхто не бачив, чию сережку витягне головиха.

Ейлін затамувала дихання, і те ж саме зробили усі дівчата. Одна з них, чорнява і трохи косоока, не витримала напруги і, немов сніп, підтятий рукою женці, звалилася на землю. Її заходилися відливати водою. А головиха тим часом витягла з глечика стиснуту в кулак долоню і повільно розтисла її, проходячи вздовж ряду дівчат. Ті, повз кого вона проходила, з полегшенням видихали і починали обмахуватися фартухами ( хто був бідний) та віялами ( хто мав кращі статки). А головиха вже наближалася до того місця, де прикипіла до землі Ейлін. Дівчина широко розплющеними очима дивилася на товсту долоню жінки з короткими пальцями, на якій зовсім недоречною виглядала її маленька сережка у вигляді золотого сердечка з білою, як сніг, перлиною у центрі. То були весільні сережки її покійної матері, які учора ввечері порадила їй надягнути Аделя…