Розділ 5.1

І тут – немов хтось подав знак – рокотання натовпу миттю стихло. Настала така тиша, що,  здавалося, голка впаде  –  буде чутно.

З повітря з'явилася жінка. Точніше, вона з'явилася в повітрі і, повільно погойдуючись, почала опускатися вниз.

Стася дивилася на це, відкривши рота. Хіба люди можуть ось так запросто з'являтися з порожнечі?  Що це за фокус?  Чи все ж пігулки так подіяли?

Дівчинка з силою встромила нігті в шкіру долонь, потім ледь не до крові прикусила губи, але нічого не допомогло.

Жінка встала якраз навпроти неї. Тонкий і високий стан її обвивав легкий   напівпрозорий  одяг такого насичено синього кольору, якого Стася, певно, ніколи й не бачила.

У  жінки  було гарне, біле і абсолютно неживе обличчя, на якому дуже яскраво виділялися тонкі чорні брови і великі яскраво-червоні губи.

Але найбільше Стасю вразило волосся. Біле, із зеленим відливом, воно струменіло по її плечах, немов потоки місячного світла.

Велхвій миттєво наблизився і чіпким впевненим рухом узяв Стасю під лікоть.

– Оце  і  є наша гостя! –  вимовив він із легким поклоном, звертаючись до жінки.

– Ласкаво просимо, люба! – відгукнулася та  трохи грубуватим, але приємним голосом, –  Сподіваюся, наш прийом тобі сподобався!  А тепер...

Вона змахнула подолом  свого  одягу й одразу всіх, хто перебував у залі, наче вітром здуло, розметало без сліду,  як   клаптики нічного туману.

–  Ми чекали на тебе...

– Чекали? – запитала Стася, остаточно заплутавшись у тому, що відбувається.

У якійсь книзі вона  нещодавно прочитала слово – фантасмагорія.  Воно їй дуже сподобалося, тому вона вивчила його напам'ять і дізналася, що воно означає.

Тож  усе, що відбувається з нею тепер якраз і можна назвати фантасмагорією – нагромадженням химерних образів, безглуздих видінь і фантазій.

Думки хаотично кружляли в її голові. 

Ні, ні!  Це все не по-справжньому відбувається!  

Вона просто заснула в палаті і  бачить  яскравий сон, а прокинеться вранці, як завжди,  від звуків візка з ліками, який медсестра котить коридором…

Та як вона взагалі могла допустити, що все це реально?

Цікаво, коли  саме почався сон? Коли новий лікар відчинив вікно в палаті чи вже після  того, як медсестра пішла, перевіривши, чи все у порядку?

Стася спробувала відібрати у Велхвія руку, але той тримав міцно, немов боявся, що дівчина зробить щось не те.

–  Так,  дуже чекали, –  повторила жінка, – Дехто  приходять до нас, коли не залишається іншого шляху!  А декого ми самі запрошуємо…

–  Я нічого їй не пояснював, як ви й просили,  тітко Дівіно, – шанобливо відгукнувся некромант.

–  І правильно. Сама з нею поговорю.

–  Вона все ще не вірить, думає, що спить! 

– Я бачу, –  жінка окинула очманілу Стасю цікавим поглядом і наказала:  –  Відпусти її!  

– Будьте обережні... У цієї є характер, – некромант якось дивно хихикнув, –  а іншу нам у строк не відшукати...

–  Завжди  одне й те саме, – скрушно похитала головою жінка, і  її застигле обличчя стало дуже рухливим, – Нічого... Не думаю, що вона захоче зробити крок назад…

Стася слухала, але нічого не розуміла, а коли Велхвій звільнив її лікоть, запитала невпевненим і трохи тремтячим голосом:

–  А якщо захочу?

Сон це чи ні – неважливо, все одно краще діяти згідно з його сюжетом.  Подібні сни просто так не сняться, тож неодмінно треба зрозуміти, який у ньому сенс...

–  Опинишся там, звідки прийшла, і другого шансу в тебе вже не буде, –  люб'язно пояснила жінка, – ніколи не буде...

 –  Але я... не знаю...

Жінка раптом сердито насупилася.

– Ти бажаєш стати здоровою і щасливою?

Запитання застало Стасю зненацька.

– Я бажаю, звісно, але мені  б хотілося б зрозуміти...

– Якщо надалі  будеш торгуватися, упустиш останню можливість, – свиснув у неї над вухом некромант.

–   Але мене  запевнили, що я зможу повернутися будь-якої миті, коли забажаю, – пролепетала Стася.

Кров забилася  десь біля самого горла.

–   Звичайно, зможеш, –  відповіла жінка, – ти  маєш право відмовитися зараз і повернутися, а можеш не впоратися і теж повернутися...

–  Не впоратися з чим?

– Скоро дізнаєшся! Отже... – вона простягнула Стасі руку з тонкими пальцями.

Довгі й гострі нігті вкривав чорний, з перламутровим блиском, лак.

Тож все зрозуміло:  якщо вона зробить крок назад, то опиниться, вочевидь, у лікарняній палаті, а якщо простягне руку цій  тітці...

І Стася раптом згадала, як бачила чорну, мінливу фігуру над ліжком померлої від аневризми сусідки по кімнаті...