Розділ другий. Випадковостей не буває

Минуло три роки. Після закінчення університету кожна із дівчат пішла своїм професійним шляхом, але вони продовжували товаришувати. Олеся з головою занурилася у косметологічний бізнес і за символічною ціною, так би мовити “по блату”, робила уколи краси своїм подругам. Марина успішно реалізувалася у промо-трейдерстві і вже всерйоз думала про свій сайт. Леся ж із простенької дівчинки перетворилася стильну леді і під псевдонімом Аделіна Фоксі стала популярною топ-моделлю, а у вільний від роботи час займалася просуванням Інстаграм-акаунту, куди вперше завантажила своє коротеньке відео з оглядової вежі, а потім вела у гурті з дівчатами “рятівний” стрім дорогою до готелю.   

Одного ранку Леся прокинулася і прочитала негативний коментар на свою адресу. Спершу у дівчини був шок, але вона швидко прийшла до тями, оскільки розуміла, що наявність хейтерів, як не крути, теж є ознакою популярності, а можливо людям і справді вже набридло читати б’юті-блоги і дивитися тревел-контент. Леся вирішила зробити невеличкий експеримент і трохи змінити напрямок своєї діяльності. Перше, що вона зробила, зателефонувала своєму фотографу Алексу. 

— Привіт, — мовила дівчина, — які плани на вечір? 

— Привіт, — донеслось зі слухавки, — збираюсь на кладовище, небіжчика закопати. 

— Несіть мені прохолодної води, — Леся дістала з холодильника маленьку пляшечку і стала її роздивлятися. — Сподіваюсь, що вона не запліснявіла від твого чорного гумору. 

— Невже я такий токсичний? — знайомим та друзям Алекса завжди дуже важко було зрозуміти, коли він каже щось всерйоз, а коли жартує. 

— Зовсім ні. До склепу сьогодні підеш? — дівчина змінила вектор розмови на більш конструктивний. 

— Страшно самій? — спробував пожартувати хлопець. 

— Ні, — твердо відповіла Леся. — Фотограф потрібен. О двадцять першій. Чекатиму у приміщенні тринадцятого склепу. Усі інструкції надішлю по месенджеру. 

— Тоді з мене костюм священника, — засміявся Алекс, а потім інтонаційна виразність його голосу змінилася і він стурбовано додав: — Не дай Боже, якщо вчора я виніс його до смітника, — і кинув слухавку. 

Дівчина про себе посміхнулася, уявивши, як колега такий увесь із себе у дорогому брендовому одязі нишпорить на смітнику у пошуках реквізиту. Не виключено, що костюм може висіти у шафі, але у Алекса стільки речей, що він і сам вже не пам’ятає, що і де в нього знаходиться.  

Увечері Леся у костюмі вампіреси тинялася кладовищем. Дівчина була трохи спантеличена і вже почала шкодувати, що затіяла увесь цей треш-контент , оскільки заблукала і ніяк не могла знайти той самий тринадцятий склеп, який ще вдень безперешкодно відвідувала. Аж ось — знайома стежка і ті самі ковані двері з написом римськими цифрами “XІІІ”. 

— Ну, нарешті, — з полегшенням видихнула дівчина і відчинила двері. 

У склепі нікого ще не було, але Лесю це зовсім не лякало. Вона навела тьмяне світло ліхтарика на канделябр, який ще вдень завбачливо залишила у склепі, і запалила свічку. Потім увімкнула камеру і почала позувати. У дівчини склалося враження, що замало спецефектів і надибавши серед реквізиту на якісну підробку старовинного смолоскипу, почала імітувати динамічне фаєр-шоу, що не на жарт налякало підписників. Чат прямої трансляції аж горів від коментарів типу “Фоксі, мені страшно за тебе”, “Припини, у тебе пишна сукня”, “Побережи себе”, “Ой, запалає”. Проте застереження підписників аж ніяк не спиняли дівчину, ба, навіть, навпаки — рухи дівчини ставали ще активнішими. І так відбувалося до того моменту, доки хтось невідомий не почав шарпати туди-сюди старі ковані двері, які раз за разом видавали неприємний для вуха скрип. 

— Якого біса! — вигукнула Леся і намагаючись сховатися біля підніжжя могили, зашпортується за шнур, що потяг за собою триногу з камерою, і обладнання впало додолу. 

— Що за гамір? — врешті-решт незнайомці вдалося увійти до склепу. 

— Ти хто? — донеслося орієнтовно десь праворуч з боку могили. 

— Кінь в пальто, — незнайомка явно була незадоволена тим, що зараз відбувається. — Електрика не викликали? Хоча, — глипнула на палаючий смолоскип і розкидане обладнання, — навіть не знаю, чи варто з такими замовниками співпрацювати. 

— Чому? — горе-блогерка піднялася з підлоги і почала струшувати з себе бруд.  

— Точно відмовляюся, — притупнула ногою “гостя” і почала прямувати на вихід. 

— Та що ж таке?! — Леся вже не стримувала емоцій. 

— Ти ж та сама солоденька Фоксі, — кинула зі спини незнайомка. — Нехай мене штрафують, але я відмовляюся співпрацювати, — і крізь зуби процідила: — На дух не переношу б’юті-блоги. 

— Тут інший контент, — навздогін вигукнула Леся, — навіщо все ускладнювати? Ба, і гроші зайвими не бувають. Не рубай з плеча. 

— Вирішила змінити тематику? — здивувалася і досі невідома усім нам дівчина. 

— Так, треш-контент. 

— Вже цікаво, — нарешті незнайомка представилась: — Світлана. Сподіваюсь, не пошкодую, що залишуся. 

— Ще б так! — Леся увімкнула усю свою модельну та блогерську майстерність перемовин. — Згодом переконаєшся. 

Дівчатам швидко вдалося налагодити комунікацію і першим ділом вони привели до тями камеру, що, звісна річ, після такого струсу трохи заглючила. Потім вчепили світлодіодну гірлянду, потім ще одну, потім ще... А потім сталося щось незрозуміле. У лівому і, як на зло, найменш освітленому кутку склепу з боку вулиці щось грюкнуло, потім ще, а потім після короткої паузи гуркіт став ще сильніший. 

— Я вже шкодую, що залишилася, — пошепки мовила Світлана. — Навіщо ти мене вмовляла? — і ледь не за барки взяла дівчину. — Раптом там якийсь смердючий вампір, божевільний некромант чи ще яка істота? 

— Ти сама віриш у те, що щойно сказала? — з’єхидничала Леся. 

— Тоді від чого ти ховалася? — з ляку у дівчини на лобі виступив холодний піт.