Розділ 38. Розкажи мені

— Розкажи мені про те, що ховається за цим. Ти ж не лише голос зграї не хочеш чути, так? 

Він стоїть спиною. Не рухається.

— Ні.

— Добре.

Я залишаюся сидіти.

Камін тліє. Вугілля стає сірішим — жар відходить, залишається тільки тепло, яке тримається в камені. Я відчуваю, як холод від підлоги піднімається вище — крізь стегна, крізь спину, до лопаток. Його куртка тримає тепло, але не все. Я загортаюся щільніше і намагаюсь не рухатись.

Проходить десять хвилин, п'ятнадцять. Я рахую по подиху — його, не своєму. Його подих повільніший, глибший, і я чую його крізь тишу кімнати, як чую серцебиття крізь мітку.

Ми обоє — нерухомі, як два камені в одній кімнаті. Але між нами — мітка, і вона жива, і вона транслює. Я відчуваю, як він повільно — так повільно, що я ледь ловлю — відпускає щось. Щось, що тримало його біля вікна, далеко від мене, далеко від підлоги, де я сиджу. Щось, що казало: не підходь, не сідай, не дозволяй.

Він сідає поруч.

Не торкаючись, але поруч на підлогу — так само, як я: спиною до стіни, ноги витягнуті. Його плече — за дюйм від мого. Я відчуваю тепло від нього — вовче, гаряче, те, що йде від тіла, яке завжди тепліше за людське. Між нашими плечима — тонке, тепле, заряджене повітря. 

Тріск вугілля в каміні нагадує зітхання.

Потім він починає говорити.

Тихо, уривчасто. 

— Мою сестру звали Лейна і їй було сімнадцять.

Я не рухаюся, не дивлюся на нього — дивлюся перед собою, на камін, на вугілля, на червоне, що повільно стає сірим. Я знаю, що якщо я подивлюся на нього зараз, він замовкне. Він говорить, бо я не дивлюся. Бо я поруч, але не навпроти. Бо я на підлозі, де просто.

— Вона хотіла побачити вампірський квартал — там, де останні вампіри жили під опікою Ради. — Ще одна пауза. — Вона казала, що хоче розуміти всіх, а не тільки вовків.

Лейна хотіла розуміти вампірів, а тепер її брат сидить на підлозі поруч із вампіркою і розповідає про це. Яка сумна і гірка іронія. Звісно, я не кажу цього вголос.

— Я повіз її сам, тому що вона просила. Я думав, що контролюю ситуацію.

Його голос зараз, це голос людини, яка повторювала ці слова собі тисячу разів у темряві, зі сріблом біля зап'ястя, у тій тиші, яку срібло давало на кілька годин. Він вивчив ці слова напам'ять. Він носить їх у собі, як носить шрами — завжди, під тканиною, де ніхто не бачить.

— Я відвернувся на п'ять хвилин, а може, навіть менше. Я чув крик — через Голос Зграї, не вухами. Вона кричала, і я вже біг, але…

Він зупиняється.

— Але я прийшов, коли вже було пізно. Чотири роки тому війна вовків з вампірами ще тривала, хоч їх залишалось надто мало. Така легковажність вартувала життя Лейни…

Я закриваю очі на секунду. Під повіками — темрява і його голос, Мітка на зап'ясті пульсує, і через неї я відчуваю те, що він тримає під словами. Не горе — горе було б простіше. Вина перед мертвою сестрою, яке живе в ньому чотири роки, як срібний прут, який він не може покласти.

Він ріже себе сріблом, щоб заглушити Голос Зграї. Але насправді — щоб заглушити пам'ять про свою фатальну помилку. 

Я не кажу цього вголос. Деякі речі не потрібно казати. 

— Вона б сказала, що ти ідіот, — кажу я натомість. — За те, що ти зараз робиш. 

Короткий видих, чого я ніколи раніше не чула від нього. Не сміх — але близько. Так близько, що повітря між нами стає теплішим на мить. Те, що було стиснуте чотири роки, на секунду знайшло щілину.

— Так, — каже він тихо. — Напевно. Вона часто мене так називала. 

Ми мовчимо. Камін гасне — останній вогник зникає, і кімната занурюється у напівтемряву. Тільки тьмяне холодне світло від кристала у стіні. Тільки сніг за вікном з відбитком того, чого не повинно бути видно вночі.

Мітка на зап'ясті — тепла. Ніби те, що тягнуло мене сюди, знайшло те, що шукало, і заспокоїлося.

Я не пам'ятаю, як засинаю. Просто в якийсь момент камін стає тихішим, і тепло від його плеча стає ближчим, і мітка стає тихішою, і я закриваю очі на секунду — тільки на секунду — і секунда розтягується, і розтягується, і…

***

Я прокидаюся першою. Світло — сіре, ранкове, що сочиться крізь вузьке вікно. Сніг за склом — білий, свіжий, нічний, такий, що падав, поки ми спали. Кімната — холодна. Камін згорів повністю — тільки попіл, сірий і мертвий.

Я лежу на підлозі. Його куртка — як ковдра, загорнута навколо мене. Підлога — тверда, холодна, і моя спина ниє від каменю, і шия — від кута, під яким я заснула. Я рухаю головою — повільно, обережно — і бачу його.

Він спить поруч на підлозі, спиною до тієї ж стіни. Голова нахилена набік — до мене, ніби навіть уві сні він повернувся у мій бік. Одна рука лежить на підлозі, долонею вгору, з пов'язкою на зап'ясті — темні плями проступають крізь білу тканину. Інша — на животі, пальці трохи зігнуті, розслаблені. Уперше — розслаблені.

Він виглядає злегка молодшим. Достатньо, щоб я побачила різницю. Без маски з каменю і холоду і ретельно вибудованої стіни. Позбавлене тієї постійної напруги, що тримає його тіло прямим і контрольованим кожну мить. Зараз — просто обличчя. Риси обличчя — все ще різкі, але м'якші уві сні. Рот — закритий, без того стиснутого виразу, який він носить удень. Вії — довші, ніж я думала, темні на смаглявій шкірі. Волосся — в безладі, чорне на кам'яній підлозі. Молодий чоловік, який нарешті спить.