Розділ 37. Таємниці Каеля

Мітка привела мене до важких дверей в підвальному поверсі, хоч я й казала собі, що не я сама вирішила, а це мітка гаряче, пульсуюче горить на зап'ясті з ритмом, що не є моїм серцебиттям, але б'ється поруч із ним, як друге серце, яке хтось вшив мені під шкіру без дозволу. Це мітка тягне ліворуч, вгору, крізь коридори і камінь, по тій нитці, що з'єднує мене з ним, і нитка натягнута до межі, вона горить, а я йду за нею, бо не можу не йти. Я кажу собі це — і знаю, що брешу.

Мітка горить тому, що він узяв срібло. Я відчула гострий спалах, як поріз по власній шкірі, хоча шкіра ціла. Але я б прийшла навіть без мітки. 

Його накидка на мені огортає мене усіма тими запахами на які моє тіло реагує раніше за думку. Коли я встигла стати людиною, яка серед ночі біжить на чужий біль?

Двері. Темне дерево, залізні петлі. Я піднімаю руку, щоб постукати і двері відчиняються раніше.

Він стоїть у прорізі без верхнього одягу — тільки темна сорочка із закатаними до ліктів рукавами. Зап'ястя перев'язані свіжими пов'язками — і навіть у тьмяному світлі коридору я бачу темні плями, що проступають крізь тканину. Волосся в безладі — він проводив по ньому руками, як робить, коли думає. 

Він не питає, хто там і не питає, навіщо. Від нього через мітку, по тому дроту, що натягнутий між нами, іде невимовлене, але його і не потрібно озвучувати. 

Він знав, що я прийду через мітку. Він відчув, як я встала і пішла. Тому він відступає, мовчки пропускаючи мене. 

***

Кімната пахне сріблом — їдким, металевим запахом, що я навчилася розпізнавати ще в підземному коридорі, коли вперше побачила його зі сріблом біля зап'ястя. Тоді я відчула цей запах і не зрозуміла. Тепер — розумію. Срібло, яке торкається вовчої шкіри, пахне інакше, ніж просто метал. Воно пахне паленим, ніби хтось притиснув розпечену монету до живого тіла.

Я стою посеред кімнати і дивлюся. Темне дерево, шкіра, камін — майже догорів, тільки вугілля тліє червоним у темряві. Ліжко — широке, застелене, з темним покривалом, на якому ніхто не лежав. Вікно — високе, вузьке, за ним чорне небо і сніг. Скрізь срібло. Це таємна його келія, де він ховається від світу і намагається за болем тіла забути біль душі. 

Плями на підлозі — темні, старі, ті, що не відмиваються. Деревина навколо них потемніла, ніби опіки. Маленькі кола — там, де він стояв, тримаючи прут, і крапля впала. Десятки таких кол, чотири роки крапель.

Срібний прут лежить на краю ліжка — тонкий, як олівець, із потемнілим кінцем. Поруч чисті, складені гіркою, повязки. Вже використані лежать згорнуті, відкинуті, з темними плямами. Він не ховає їх, а просто живе з ними, як з меблями.

Він стоїть біля вікна спиною до мене і чекає, що я скажу.

— Як давно?

— Не твоє діло.

— Давно? — повторюю я, хоч знаю відповідь. 

Він не обертається. Дивиться у маленьке вікно — там темрява і сніг і нічого більше.

— Чотири роки.

Я дивлюся на кімнату: на плями, прут, пов'язки — стопку чистих, акуратну, ніби він складає їх із тією ж точністю, з якою робить усе. Контроль. Навіть у цьому — контроль. А що ж сталося чотири роки? В чому він звинувачує себе і за що карає? 

Я сідаю прямо на кам'яну підлогу спиною до стіни, коліна до грудей. Підлога холодна крізь тканину — я відчуваю це одразу, холод, що піднімається від каменю і вгризається в стегна. Але мені не потрібне крісло. Мені не потрібне ліжко. Мені потрібно бути нижче — нижче за нього, нижче за все, що він тримає над собою. На підлозі. 

Він обертається. Дивиться на мене — на те, що я сиджу на підлозі. На те, як я обхопила коліна руками, загорнувшись у його куртку. Я не встаю, не йду до нього, не кажу тих слів, які він, мабуть, очікує. Слова нічого не значать у світі, де найсильніший альфа ріже себе сріблом, бо інакше не може заглушити в собі Голос і Біль.

— Що ти робиш?

— Сиджу.

— Навіщо?

— Тому що стоячи незручно.

Він дивиться на мене ще секунду-дві. Я відчуваю від нього через мітку — під соромом, під стиснутим і гарячим — маленьке, швидке полегшення, одразу закрите. Ніби він чекав, що я піду — побачу срібло, плями, прут, кола на підлозі — і піду. Але я не пішла.

Він відвертається до вікна. Я сиджу.

Камін тліє. Вугілля тихо, ліниво потріскує, як старий кіт, що перевертається у сні. Чути далеке виття крізь камінь і сніжну ніч. Протяжний звук, що раптом обривається, а потім настає тиша.

Я дивлюся на срібний прут на ліжку з його потемнілим кінцем. Я згадую: у людському світі я знала дівчину на третьому курсі, яка різала зап'ястя. Не глибоко, залишаючи неглибокі, рівні лінії, які вона ховала під браслетами. Я побачила одного разу у ванній гуртожитку. Вона побачила, що я побачила. Ми обидві мовчали. Я не сказала нікому — не тому що боялася, а тому що не знала кому, потім вона перевелася в інший універ. Я не знаю, що з нею.

Я не сказала нікому тоді, і не кажу нікому зараз. Тільки сиджу.

Може, це все, що потрібно — сидіти поруч.

— Голос Зграї, — тихо кажу я нарешті, немов відповідаючи. — Срібло глушить його.