Глава 5. Поцілунок смерті

Ніч за вікнами маєтку більше не була просто темрявою — вона перетворилася на живу, пульсуючу порожнечу, що висмоктувала звуки й кольори реального світу. Час перестав текти лінійно; він зациклився, перетворюючи кожну мить на нескінченний танець тіней. Андрій сидів у кріслі, яке під ним уже давно перетворилося на трухляві залишки деревини, але в його мареннях це був розкішний оксамит. Олена схилилася над ним, і в її погляді тепер не було нічого людського — лише голодна вічність, що нарешті знайшла свою здобич.

— Тепер ти мій повністю, до останнього подиху, до останньої іскри в твоїх очах, — прошепотіла вона. Її голос тепер не просто звучав, він відлунював десь усередині його черепа, витісняючи думки, пам’ять і саме бажання жити. — Світ живих надто жорстокий і короткий, Андрію. Там тебе чекає лише старість і забуття. А зі мною ти залишишся молодим у нашому вічному вчора.

Вона обхопила його обличчя своїми долонями. Вони були не просто холодними — вони обпікали крижаним болем, що проникав крізь шкіру до самих кісток. Але Андрій, засліплений містичним дурманом, сприймав цей біль як найвищу насолоду. Він бачив, як стіни маєтку, вкриті пліснявою, раптом спалахували золотом, як порожні канделябри наповнювалися примарним вогнем. Йому здавалося, що він нарешті вдома, що все його попереднє життя було лише блідою тінню цього моменту.

Олена припала до його губ. Цей поцілунок не дарував життя — він його забирав. Андрій відчув, як із кожним рухом її холодних губ із нього виходить тепло. Його легені ставали важкими, мов наповнені свинцем, а серце, що ще мить тому шалено калатало від кохання, сповільнювало свій біг, роблячи удари дедалі рідшими й слабшими. Він відчував, як його душа відривається від тіла, немов осінній листок від гілки, і занурюється в обійми цієї прекрасної, але мертвої істоти.

— Назавжди… — останній хрипкий видих зірвався з його вуст, перш ніж темрява стала абсолютною.

А на ранок прийшла жорстока реальність. Сонце, холодне й байдуже до людських трагедій, освітило те, що залишилося від маєтку. Коли селяни, занепокоєні довгим мовчанням «міського гостя», вибили напівгнили двері, вони завмерли на порозі.

Андрій лежав посеред зали, де підлога давно провалилася, а стеля загрожувала впасти щомиті. Він був один. Його тіло, скручене в позі ембріона, лежало на купі брудного попелу та обгорілих балок. Обличчя чоловіка було білим, як крейда, а на губах застигла моторошна, блаженна посмішка, що різко контрастувала з виснаженим, змарнілим тілом. Його очі, напіввідкриті й скляні, дивилися в порожнечу, де він, мабуть, усе ще бачив свою Олену.

Найстрашнішим було те, що його пальці міцно стискали порожнечу — він до останнього тримав за руку ту, якої не існувало в цьому світі вже сто років. Навколо нього не було жодного живого сліду, лише товстий шар пилу, який він сам же розворушив у своїй передсмертній агонії.

Повітря в залі було важким від запаху полину та старого згарища. Маєток, отримавши свою жертву, здавалося, трохи заспокоївся. Містичний обман розвіявся, залишивши після себе лише сморід смерті та понівечене життя людини, яка повірила, що кохання може перемогти закон небуття.

Андрій знайшов своє «назавжди». Але це була не романтична казка, а холодна могила серед забутих руїн, де його душа тепер була приречена вічно танцювати вальс із тінню на згарищі свого минулого.