Глава 3. Таємниця старого портрета

Андрій повертався додому після розмови в магазині, збентежений і розгублений. Слова продавця звучали в його голові, мов глухий дзвін: «Тут ніколи не було жодної дівчини…» Він ішов повільно, відчуваючи, як кожен крок стає важчим, а навколишній світ — чужим і холодним. Дорога назад до маєтку здавалася довшою, ніж будь-коли: дерева стояли мовчазними свідками його сумнівів, а вітер нашіптував щось тривожне.

Коли він увійшов у дім, його зустріла тиша, що була густішою за нічний морок. Здавалося, стіни слухають його думки. Запах полину, який він відчував ночами, тепер переслідував його навіть удень, наче невидимий знак, що нагадував про її присутність. Андрій відчував, що мусить знайти хоч якусь відповідь.

Він почав обшукувати будинок. Кімната за кімнатою, він відкривав шафи, переглядав старі книги, розгортав пожовклі листи, що залишилися від діда. Усе здавалося звичайним — спогади минулого, сліди життя, яке давно згасло. Але жодної згадки про неї.

Тоді він вирішив піднятися на горище. Сходи були старі й скрипучі, кожен крок відлунював у тиші, наче попереджав його про небезпеку. Горище зустріло його запахом пилу й старих речей. Промені сонця пробивалися крізь маленьке віконце, освітлюючи хаотичні купи меблів, скринь і картонних коробок. Павутина звисала зі стелі, а повітря було густим, наче застиглим у часі.

Серед цього хаосу він натрапив на великий портрет, накритий полотном. Серце його закалатало. Він обережно зняв покривало, і перед ним постала картина. На полотні була вона — та сама дівчина, яку він бачив біля каміну. Її очі світилися тією ж загадковою глибиною, волосся спадало хвилями, мов темна ріка.

Але найстрашніше було не схожість. На звороті портрета він знайшов напис: «Олена. Загинула під час пожежі. 1926 рік.»

Андрій відчув, як холод пробирає його до кісток. Сто років… Сто років тому вона загинула, а він розмовляє з нею щоночі. Його розум відмовлявся приймати цю правду, але серце знало: дівчина, яку він кохає, належить не цьому світу.

Він довго стояв перед портретом, не зводячи очей із її обличчя. Здавалося, що фарби на полотні живі, що вона дивиться на нього крізь час, крізь смерть, крізь саму вічність. У його голові звучав її голос, тихий і впевнений, мов дзвін далекого дзеркала. Він відчував запах полину, який тепер здавався ще сильнішим, ніби портрет сам випромінював його.

Андрій відчув дивне поєднання страху й ніжності. Його серце билося швидко, але він не міг відірватися від її образу. Він розумів: таємниця маєтку лише починає відкриватися, і попереду його чекає правда, яка може змінити все його життя.