Глава 2. Кохання поза часом

Ніч у маєтку розтікалася, мов чорнило по небі, і кожна її хвилина була густою, важкою, сповненою тиші. Андрій лежав у старій спальні, але сон не приходив. Його думки плуталися між спогадами й новими відчуттями, що народилися після першої зустрічі. Він відчував: дім більше не є пусткою — у його стінах жила присутність, яка чекала саме на нього.

Щоночі він виходив у залу, і вона з’являлася біля каміну. Її постать була тонкою, мов тінь, але очі світилися так, ніби бачили крізь час. Її голос був тихим, проте сповненим ніжності, і їхні розмови тривали годинами. Вона слухала його так уважно, ніби кожне слово було частиною давньої мелодії, яку вона давно знала напам’ять.

Вони говорили про місто, яке він залишив позаду, про втому від шуму й байдужості, про самотність, що точила його душу. Вона відповідала словами, що звучали як поезія: «Самотність — це міст між серцями. Ти перейшов його, щоб знайти мене». Її фрази були схожі на рядки старовинних пісень, у яких закарбовано мудрість і туга.

І все ж у її присутності було щось тривожне. Її руки — холодні, мов крига, і кожен дотик пробирав його до кісток. Одного разу він випадково глянув у старе дзеркало, що висіло на стіні. Його власне відображення було чітким, але поруч — порожнеча. Вона стояла біля нього, розмовляла, дивилася йому в очі, та дзеркало не знало її. Андрій відчув, як серце стискається від страху й захоплення водночас.

Щоразу, коли вона приходила, кімнату огортав запах полину. Гіркий, різкий аромат розливався по повітрю, наче невидимий знак, що відділяє світ живих від світу тіней. Він намагався пояснити це собі — можливо, старі стіни зберігають запах трав, що колись сушилися тут? Але чим більше він думав, тим сильніше відчував: це не випадковість.

Іноді вона розповідала йому легенди, що звучали так, ніби належали самому часу. Її слова відкривали перед ним картини далеких епох: воїнів, що йшли у бій, жінок, які чекали їх біля вогнищ, дітей, що народжувалися й зникали, залишаючи лише слід у пам’яті. Вона говорила так, ніби була свідком усього цього.

Вдень Андрій облаштовував маєток, розчищав сад від бур’янів, наводив лад у кімнатах, але думками завжди був у темній залі, біля каміну. Там він знаходив не лише її, а й себе — того, ким давно перестав бути у місті.

Їхні розмови ставали все ніжнішими. Він відчував, що закохується — у її голос, у її присутність, у саму таємницю, яку вона несла. Це було кохання поза часом, поза межами звичного життя. Але разом із ніжністю приходила тривога: хто вона? Чому її руки холодні? Чому дзеркала не знають її? Чому запах полину завжди йде за нею?

В інші дні він намагався відволіктися. Одного ранку, сповнений рішучості, Андрій вирушив до найближчого магазину. Йому здавалося, що хтось у селищі міг знати про загадкову дівчину. Усередині він уважно оглянув приміщення, вдихаючи запах свіжого хліба й кави, і підійшов до продавця. З хвилюванням у голосі він запитав про дівчину, яку бачив раніше.

Продавець подивився на нього здивовано й відповів: — Вибачте, але тут ніколи не було жодної дівчини, про яку ви говорите.

У цей момент Андрій відчув дивне поєднання розгубленості й тривоги. Його сумніви лише посилилися: чи справді він бачив когось, чи це була лише примара його уяви?

Та коли ніч знову опустилася на пагорб, він повернувся до зали, і вона знову чекала його біля каміну. Її очі світилися так, ніби бачили крізь нього, крізь роки й долю. Її слова були мов музика, що лікувала його втому й розпач. Він відчував, що закохується — у її голос, у її присутність, у саму таємницю, яку вона несла.

Це було кохання поза часом, поза межами звичного життя. Але разом із ніжністю приходила тривога: хто вона? Чому її руки холодні? Чому дзеркала не знають її? Чому запах полину завжди йде за нею?

Відповіді ще чекали попереду. А поки що Андрій дозволяв собі жити у цьому дивному сні наяву, де кожна ніч дарувала йому зустріч із тією, що стала його таємницею.