- Глава 12 -

Софія

Сидіти в гримерці Максима виявляється значно складніше, ніж я думала.

Не фізично. Фізично мені якраз дуже добре.

Кондиціонер тихо гуде десь під стелею, прохолодне повітря огортає шкіру після виснажливої спеки надворі, а м'який диван виявляється набагато зручнішим за ті пластикові стільці, на яких зазвичай сидить персонал між дублями.

Я навіть чай допиваю спокійно. Без нудоти та запаморочення. Без відчуття, що зараз знову доведеться бігти до вбиральні.

Але знову ж таки, це лише фізично. Морально ж я заплуталася остаточно.

Відкладаю планшет убік і дивлюся на порожнє крісло перед дзеркалом, де ще годину тому сидів Максим. Якщо чесно, саме такої реакції від нього я точно не очікувала.

У своїй голові я прокручувала десятки варіантів, як він сприйме мою вагітність: розлютиться, буде звинувачувати мене, вирішить, що я спеціально завагітніла, запропонує гроші.

Та що завгодно, але точно не це. Точно не себе як чоловіка, який сидить поруч із туалетом поки я блюю і тримає моє волосся. Не чоловіка, який віддає мені свій чай. Не чоловіка, який через кожні десять хвилин перевіряє, чи я не впала десь від спеки.

Я усміхаюся сама до себе і відразу ж перестаю це робити, тому що це небезпечно. Небезпечно в першу чергу для мене і для мого серця. Для тих дурних надій, які вже починають прокидатися всередині.

Так, це прекрасно, що Максим узяв на себе відповідальність, і я справді вдячна йому за це, але іноді мені здається, що він аж занадто старається. Настільки сильно, що це навіть трохи лякає, бо я надто добре його знаю. Мабуть, краще за більшість людей.

Знаю, як він може загорітися якоюсь ідеєю, як може повністю присвятити себе роботі, як може днями не спати через новий проєкт, а потім так само швидко переключитися на щось інше.

Його кар'єра завжди була для нього всім, і я не вірю, що моя вагітність здатна це змінити.

Можливо, він просто досі перебуває в шоку. Можливо, ще не прийняв до кінця факт, що скоро стане батьком. Можливо, намагається контролювати все навколо лише тому, що сам не знає, як жити далі. І тоді його турбота цілком зрозуміла.

Але що буде потім? Через місяць? Через два? Коли він звикне до цієї думки? Коли перестане панікувати щоразу, як я виходжу з квартири?

Я опускаю долоню на живіт. Поки що його майже не видно, і ніхто збоку навіть не здогадається, але для мене все вже змінилося. І найстрашніше те, що я зовсім не можу передбачити, як зміниться Максим.

Можливо, він залишиться таким самим. Можливо, стане ще ближчим. А можливо...

Можливо, одного дня просто згадає, що в нього є кар'єра, контракти, прем'єри, зйомки й тисячі інших справ. І тоді все повернеться на свої місця.

Я залишуся просто матір'ю його дитини. А він – Максимом Воронцовим. Зіркою, до якої неможливо дотягнутися.

Від цих думок у грудях стає важко. Я заплющую очі й намагаюся заспокоїтися. Знаю, що лікар просив не нервувати. Тільки от ніхто не пояснив, як це зробити, коли найбільша проблема сидить не в голові, а в серці.

Саме в цей момент за дверима лунають чиїсь голоси, а потім знайомий сміх. Я миттєво виринаю з роздумів у реальність й одразу впізнаю цей голос – це Аліса. Я лише закочую очі й повертаюся до планшета.

Напевно, вона просто проходить повз. Знову щось обговорює з кимось з акторів або намагається привернути до себе максимум уваги, як робить завжди. Та за секунду двері гримерки відчиняються, а я навіть не встигаю нічого зрозуміти.

Аліса заходить всередину так, ніби це її власна кімната, а моє серце миттєво напружується, бо її тут я не очікувала побачити. 

Я одразу підводжуся з дивана і притискаю до себе планшет, наче він реально може захистити мене від цієї жінки. 

– Максима тут немає, – кажу сухо, але Аліса навіть не реагує на мої слова.

Вона зачиняє двері за собою, і від цього жесту мені стає не по собі. Аліса проходить до крісла перед дзеркалом, у якому ще нещодавно сидів Максим. Сідає, закидає ногу на ногу і дивиться на мене так, ніби вже виграла якусь невидиму битву.

– Я знаю, що його тут немає, – каже вона. – Я з тобою хочу поговорити. 

У мене всередині все стискається. Після того, що сталося на прем'єрі, я взагалі не хочу залишатися з нею наодинці, навіть хвилину. Але показувати свій страх точно не збираюся, тому просто схрещую руки на грудях.

– Не думаю, що нам є про що говорити.

– А я думаю, є.

Вона проводить пальцями по підлокітнику крісла. Потім уважно оглядає мене з голови до ніг. Так, ніби оцінює і залишається незадоволеною результатом.

– Якщо чесно, Софіє, ти мені зовсім не подобаєшся.

Я ледве стримую гіркий сміх. Знову вона за своє…

– Якось переживу, – фиркаю. 

Її губи стискаються в одну лінію. Здається, не очікувала, що я можу дати відсіч. 

– Бачиш, у чому проблема... – продовжує вона. – Я не хочу бачити тебе поруч з Максимом. У мене починає складатися враження, що між вами щось є.