- Глава 11 -

Я завжди вважав себе професіоналом незалежно від того, що відбувається в моєму житті. Чи то втома, чи проблеми, скандали та навіть поганий настрій. Глядач ніколи не повинен цього бачити. Саме тому за всі роки кар'єри мене поважали режисери. Я приходив на майданчик і працював. Завжди.

Але сьогодні щось іде не так, і уже втретє режисер кричить:

– Стоп! Ще раз!

На майданчику западає важка тиша. Хтось з операторів невдоволено зітхає. Хтось із технічної групи відвертається.

Аліса взагалі дивиться на мене так, ніби намагається зрозуміти, що зі мною відбувається. І, якщо чесно, я сам себе не впізнаю, тому що весь день поводжуся як ідіот.

І причина такого мого стану сидить зараз метрів за двадцять від мене під великою білою парасолею, яку встановили для команди, щоб люди не згоріли на цьому пекельному сонці.

Я вже разів сто перевірив, чи вона там. І всі сто разів переконався, що Софія жива, здорова і навіть виглядає значно краще, ніж зранку. Але це чомусь не допомагає. Взагалі.

Я продовжую шукати її поглядом. Продовжую контролювати, чи вона п'є воду. Чи їсть. Чи не виглядає занадто блідою. І сам себе за це ненавиджу, бо раніше я ніколи таким не був.

Ніколи.

– Готові? – питає режисер, а я лише коротко киваю.

Наступна сцена відбувається в ресторані. За сценарієм наші з Алісою герої закохуються одне в одного. Ми повинні дивитися в очі, усміхатися, фліртувати. Усе просто. Начебто.

Ми сідаємо за красиво накритий стіл, оператори займають позиції. Лунає команда, і всі затамовують подих. 

– Мотор!

Аліса починає свій текст. Я навіть щось відповідаю, а потім мимоволі переводжу погляд убік й одразу помічаю знайому постать. Софія сидить під парасолею з планшетом на колінах, а поруч із нею вже влаштувався Давид Карий.

Той самий актор, який теж працює з нами, і чомусь до цього моменту я на це якось не зважав. Схоже, що дарма. 

Він – блондин із блакитними очима, якого так люблять дівчата, а ще – улюбленець журналістів, тому що за ним не тягнеться шлейф із романів та інтриг. 

І, що найбільше мене дратує – він дійсно доволі хороша людина. Ще й хороший друг Софії. Вона сама якось мені про це сказала. Цікаво, чому я тоді не звернув на це уваги. Цей тип явно хоче затягнути її в ліжко і мені ця думка зовсім не подобається. 

Я бачу, що вони про щось розмовляють, потім Софія усміхається. Так, як жодного разу не усміхалася мені. Давид щось говорить, нахилившись надто близько, і вони обоє сміються.

Я дивлюся на цю картину довше, ніж слід було б. Значно довше. І лише через кілька секунд до мене доходить одна дуже важлива деталь – мене зараз знімають.

Прямо зараз переді мною сидить Аліса, я тримаю її за руку і камера фіксує кожен мій рух. Вся знімальна група не зводить з нас погляду, а я замість партнерки дивлюся кудись убік.

– Максиме...

Голос Аліси повертає мене до реальності. Я кліпаю очима. Вона сидить навпроти й дивиться на мене з неприхованим подивом.

– Що?

Аліса повільно піднімає брову.

– Мені здається... – вона усміхається куточком губ, – нам обом потрібна перерва.

Навколо вже починають тихо сміятися, наче це реально якийсь жарт. Тільки мені одному чомусь не смішно. Ну й режисеру теж, бо він лише важко зітхає.

Коли він кричить, що дає нам двадцять хвилин, я відкидаюся на спинку стільця і проводжу долонею по обличчю.

– З тобою все добре? – питає Аліса. Чомусь вона не поспішає залишати мене самого. Сидить навпроти й мало в рота не заглядає. 

– Все чудово, – кажу сухо. 

– А мені здалося, що ти сьогодні в хмарах літаєш, – Аліса накручує на палець пасмо свого білявого волосся, а я знову дивлюсь їй за спину, але Софії на звичному місці не знаходжу. – Принаймні тепер я з упевненістю можу сказати, що ти не робот і теж можеш втомлюватися.

Я пропускаю цю її заяву повз вуха, тому що у мене є справи більш серйозні, ніж слухати її маячню. Підводжусь і крокую до того місця де нещодавно була Софія. 

Розглядаю територію довкола, але її ніде не видно. Розумію, що поводжусь зараз як ідіот, але нічого не можу з собою зробити. Мені треба її знайти та переконатися, що все гаразд. 

На щастя, я бачу Давида Карого неподалік. Він якраз розмовляє з членом команди, але мені начхати на те, що перебиваю їхню розмову. Наближаюся і холодно питаю: 

– Де Софія? 

– Загубив свою помічницю? – Карий явно знущається. Ще й посміхається як ідіот. 

– Я бачив, що ви розмовляли, – ціджу. – А тепер я не можу її знайти. 

– Слухай, дай дівчині трохи спокою, – від усмішки на обличчі Давида не залишається і сліду. – Ти явно надто багато на неї покладаєш. 

– Тебе забув спитати, що мені робити, – фиркаю і намагаюсь намацати в кишені телефон, але згадую, що на час зйомок він завжди у Софії. 

Просто чудово.