- Глава 10.1 -

Ми заходимо до гримерки, і вже за хвилину навколо мене збирається звична команда. Гример. Стиліст. Перукар. Костюмер. Кожен займається своєю справою, яку знає надто добре. 

Мене садять у крісло перед великим дзеркалом. На обличчя лягає грим. У волоссі одразу починають копирсатися чиїсь руки. А Софія тим часом займає своє звичне місце на дивані в кутку.

Сідає, бере чашку зеленого чаю, відкриває планшет і починає щось друкувати. Я навіть не знаю, що саме. Можливо, оновлює графік. Можливо, відповідає на листи. Можливо, вкотре рятує моє життя від чергового розлюченого журналіста.

Чомусь саме зараз я ловлю себе на думці, що постійно шукаю її поглядом. Раніше це була звичка. Просто частина мого життя, бо я звик, що Софія завжди десь поруч.

На зйомках. У готелях. На прем'єрах. В аеропортах. Будь-де.

А тепер усе інакше. Тепер кожного разу, коли я дивлюся в її бік, усередині одразу виникає тривога.

Чи не втомилася вона? Чи не погано їй? Чи не почалася нудота?

І ця відповідальність лягає на плечі настільки природно, що я навіть не встигаю цьому здивуватися.

У мене був час трохи подумати, поки вона знаходилася у лікарні. Скажу чесно, думав я багато. Хотів зробити все правильно, але досі не розумію, як це “правильно” виглядає. 

Мені важко сказати, що я відчуваю до цієї дівчини. Зазвичай я шукаю в ній підтримку, не більше. Просто звик, що Софія та людина, яка знає про мене практично все. А зараз, дивлячись на неї, я розумію, що сам нічого не знаю про неї. 

– Майже готово, – повідомляє стиліст, і саме в цей момент двері гримерки різко відчиняються.

Всередину буквально влітає Аліса. Як завжди, голосно та ефектно. Так, ніби це її особиста територія.

На ній коротка сукня, яка більше відкриває, ніж приховує. Довгі ноги на височезних підборах. Розтріпане волосся, яке за сценарієм має виглядати недбалим, але насправді над ним працювала ціла команда стилістів. Макіяж теж бездоганний.

Вона справді красива. І я чудово розумію, чому мільйони чоловіків вважають її однією з найпривабливіших жінок країни.

– Максиме! – усміхається вона і, перш ніж я встигаю щось сказати, обіймає мене позаду.

Її руки лягають на мої плечі. Я одразу відмічаю, що у дзеркалі ми справді виглядаємо дуже ефектно. Ідеальна картинка для обкладинки журналу.

Мабуть, саме тому журналісти вже давно намагаються зробити з нас пару. Саме тому фанати постійно приписують нам роман. Саме тому сама Аліса, здається, починає вірити в цю історію дедалі сильніше.

– Сумував за мною? – усміхається вона до мого відображення.

Я не відповідаю. Замість цього машинально шукаю поглядом Софію у відображенні дзеркала.

Вона досі на дивані у кутку кімнати, але на нас навіть не дивиться. Спокійно гортає щось у планшеті й робить вигляд, що її взагалі не цікавить те, що відбувається навколо.

І чомусь саме це дратує мене значно сильніше, ніж повинно. Набагато сильніше, ніж чужі руки на моїх плечах.

Усі працівники пішли, і тепер ми тут лише утрьох, але для Аліси це навіть на краще. 

– Це взагалі-то чоловіча гримерка.

Мій голос звучить спокійно, але достатньо твердо, щоб Аліса зрозуміла натяк. Втім, як і завжди, вона чудово вміє їх ігнорувати.

– Але ж я твоя партнерка по фільму, – усміхається вона, не поспішаючи прибирати руки з моїх плечей. – До того ж твоя помічниця також тут. Хіба вона тут не зайва? 

– Ні. Вона якраз-таки мені потрібна. 

Аліса сміється, наче я сказав щось смішне. А я саме в цей момент помічаю рух у кутку кімнати.

Софія нарешті піднімає голову від планшета. Наче тільки зараз згадала, що тут, крім неї, є ще хтось.

Кілька секунд вона просто дивиться на нас. Точніше – на Алісу, і в її погляді є щось дивне. Щось таке, чого я не можу зрозуміти.

Софія мовчить, не говорить жодного слова, але вираз її обличчя здається мені незвичним. Наче Аліса її дратує. І не просто дратує, а викликає якесь внутрішнє напруження.

Я підводжуся з крісла і повертаюсь обличчям до Аліси. 

– Нарешті, – усміхається вона. – Я вже зачекалася початку зйомок.

Її очі блищать від передчуття чогось грандіозного. 

– Думаю, після цього фільму ми з тобою станемо ще ближчими.

Я навіть не реагую. За останні роки я навчився пропускати подібні фрази повз вуха. Будь-яка інша людина вже давно зрозуміла б натяк. Аліса ж, здається, сприймає мовчання як запрошення продовжувати.

Я прямую до виходу, але, коли Аліса йде, біля дверей на мить зупиняюся та озираюся через плече. Софія знову дивиться у свій планшет, але я занадто добре її знаю.

Зараз вона зробить вигляд, що може сама про себе подбати. Потім забуде поїсти. Потім скаже, що чудово почувається. А через годину може знову збліднути так, що я посивію раніше часу.

Тому перш ніж вийти, дивлюся прямо на неї.

– І ще дещо.