- Глава 10 -

Максим

Я дивлюся на Софію й починаю підозрювати, що ця жінка просто не вміє берегти себе. Пів години тому вона стояла навколішки перед унітазом, бліда, зі сльозами на очах, і я вже був готовий дзвонити лікарю, бо мені здавалося, що вона будь-якої миті може втратити свідомість.

А зараз вона стоїть посеред кухні, одягнена в джинсовий комбінезон і з планшетом в руках, і виглядає так, ніби нічого не сталося.

– Ні. Навіть не думай! – карбую роздратовано. 

Софія навіть не піднімає голови, бо якраз зав’язує шнурівки на кедах. 

– Так, – фиркає. 

– Ні, – повторюю. – Тобі треба відпочивати. 

– Максиме, я не дитина, – злиться.

– А поводишся саме так, – злюсь у відповідь.

Нарешті вона дивиться на мене. В її карих очах одразу з'являється знайома впертість. Та сама, через яку вона колись сперечалася з продюсерами, вибивала для мене вихідні і могла за п'ять хвилин поставити на місце будь-якого нахабного журналіста.

– Я не збираюся сидіти в чотирьох стінах, – заявляє вона.

– А я не збираюся везти на зйомки людину, яка ще зранку ледве стояла на ногах.

– Це був токсикоз, – вона хмуриться. 

– Це було жахливо, – згадую той момент, і самому погано стає. 

– Для тебе, – знову заперечує. 

Я мало не закочую очі. Вона реально мене дістала. 

– Для тебе теж, Софіє.

Вона лише фиркає і продовжує поправляти волосся. І в цей момент я остаточно розумію, що програв. Бо якщо вже Софія щось вирішила, то простіше домовитися з усією голлівудською асоціацією акторів, ніж переконати її змінити свою думку.

Мене це дратує. Сильно. Бо раніше її впертість могла зіграти мені на руку, а зараз я не знаю, як з нею боротися… 

Але водночас я розумію, що замкнути її в квартирі теж не вийде. Та й не маю я такого права. Тому приблизно через годину ми вже їдемо разом на знімальний майданчик.

Софія сидить поруч на задньому сидінні й переглядає щось у планшеті, ніби останні кілька днів були абсолютно звичайними. Ніби вона не знаходилася у лікарні, а постійно працювала. 

А я дивлюся у вікно й намагаюся зрозуміти, що взагалі відбувається з моїм життям.

Якщо чесно, після тієї ночі у лікарні я досі перебуваю в якомусь дивному стані. Шок уже минув. Паніка теж. Залишилося щось інше. Мабуть, усвідомлення.

Тепер десь усередині Софії росте моя дитина. Моя. Навіть подумки це звучить настільки незвично, що я досі не можу до кінця прийняти цей факт.

Ніколи не думав про дітей серйозно. Колись, звісно, вони обов'язково будуть, але не зараз. Не посеред кар'єри. Не тоді, коли мій графік розписаний на рік уперед. Не тоді, коли я ночую частіше в трейлерах і готелях, ніж у власній квартирі.

Але життя, як завжди, навіть не поцікавилося моєю думкою.

Рішення привезти Софію до себе було спонтанним. Настільки спонтанним, що я сам досі не можу зрозуміти, коли саме його прийняв. Мабуть, ще тоді, коли дізнався, що стану батьком. 

У той момент залишити її саму просто не вийшло. Я міг придумати тисячу логічних пояснень. Міг найняти охорону. Міг знайти для неї окрему квартиру. Міг зробити ще десяток різних речей.

Але замість цього привіз її до себе, і зараз уже пізно вдавати, що це було випадково. Тому що справа навіть не в Софії, а в дитині. І хоч я досі не маю жодного уявлення, що робити далі, одне знаю точно – я не збираюся уникати відповідальності, як це колись зробив мій власний батько. 

Автомобіль звертає на територію студії, і щойно ми зупиняємося, я згадую ще одну проблему, яка чекає на мене сьогодні – Аліса Петровська.

Саме сьогодні починаються зйомки нового фільму, і саме сьогодні мені доведеться провести поруч із нею цілий день. Чомусь після того, що сталося на прем'єрі, ця перспектива дратує мене значно сильніше, ніж раніше.

А коли я переводжу погляд на Софію, яка поруч зі мною зосереджено переглядає розклад, усередині знову з'являється те дивне відчуття відповідальності, якого раніше ніколи не було.

Я виходжу з автомобіля першим й одразу прямую до свого трейлера. Точніше, до гримерки, яка на найближчі кілька місяців фактично стане моїм другим домом.

Навколо вже кипить робота. Хтось тягне освітлення. Хтось перевіряє камери. Асистенти бігають із папками та навушниками. Режисер уже з кимось сперечається біля моніторів.

Звичайний робочий хаос, нічого нового. 

Софія крокує за мною, і я навіть не озираюся. Не тому, що не хочу. Навпаки. Саме тому.

Тепер ми маємо бути значно обережнішими. Одна невдала фотографія чи один зайвий погляд. Одна випадкова фраза і чутки почнуть розлітатися зі швидкістю світла.

А якщо хтось дізнається про вагітність… Я навіть не хочу уявляти, що почнеться.

Зараз Софія потребує спокою. Не журналістів і не скандалів. І точно не сотень тисяч чужих думок про своє життя.