- Глава 9 -

Мама живе далеко звідси. У маленькому містечку, де я виросла і з якого втекла одразу після школи, бо завжди хотіла чогось більшого. Хотіла іншого життя. Інших можливостей. Хотіла довести насамперед собі, що зможу вибитися в люди самостійно.

І я таки змогла. Тільки от ціною цього стала постійна самотність.

Я майже не бачу маму, постійно працюю, живу чужим графіком. Зате гарно заробляю і допомагаю мамі фінансово. 

Моя рука знову лягає на живіт – і якась така туга накриває. 

Я не пам’ятаю свого батька взагалі. У моєму житті його ніколи не було.

Мама завжди уникала розмов про нього, а я з часом просто перестала ставити запитання. У дитинстві мені здавалося, що це нормально – рости без тата. Але чим старшою я ставала, тим сильніше починала розуміти, наскільки боляче дивитися, як інших дівчаток після школи забирають батьки, як вони тримають їх за руку, сміються з ними, захищають.

І саме тому зараз мене так лякає майбутнє. Я не хочу, щоб моя дитина почувалася так само. Не хочу, щоб вона росла без батька. Не хочу, щоб одного дня дивилася на інших дітей і питала, чому її тато не поруч.

Але як усе складеться далі – я не знаю. Так, я можу будь-якої миті повернутися додому. Мама ніколи не відмовить мені. Я це знаю.

Але водночас прекрасно розумію, що її навряд чи потішить моє повернення з округлим животом і повною невизначеністю в житті. Особливо зважаючи на те, що вона й без того постійно тягне все на собі.

Мій молодший брат уже кілька років без кінця змінює підробітки. То працює на складі, то кур’єром, то ще десь, але надовго ніде не затримується. І щоразу разом із новою роботою в його житті з’являються нові проблеми.

То борги. То бійки. То чергові “друзі”, які втягнули його в халепу. Саме тому частину своєї зарплати я майже завжди пересилаю мамі. Вона ніколи не просить допомоги прямо, але я знаю, наскільки їй важко.

Тепер у мене буде власна дитина. Людина, за яку я відповідатиму повністю, і від однієї лише думки про це всередині все перевертається від страху.

Глибоко вдихнувши, я все ж натискаю кнопку виклику. Телефон у руках здається важчим, ніж зазвичай.

Я дивлюся перед собою на парк, на людей, які проходять повз, і нервово закушую губу, поки в слухавці лунають гудки.

Мама відповідає вже після другого.

– Соню!

Її голос одразу звучить так тепло й піднесено, що в мене мимоволі з’являється усмішка.

– Привіт, мам.

– Господи, я вже думала сама тобі дзвонити! Як ти? У тебе все добре?

І від цього простого запитання мені раптом хочеться розплакатися. Бо ні, у мене зовсім не все добре.

Я вагітна від чоловіка, якого кохаю, але який досі не знає, що робити з нами далі. Живу в його квартирі й боюся власного майбутнього настільки сильно, що іноді аж дихати важко.

Але сказати це зараз я не можу.

Я відкриваю рот, щоб зізнатися, справді хочу це зробити. Та слова так і застрягають десь у горлі. Наче я сама ще не готова вимовити їх уголос для когось із рідних, тому замість правди лише тихо відповідаю:

– Усе нормально. Просто багато роботи.

Мама одразу починає розпитувати, чи я нормально харчуюся, чи висипаюся, чи не перевтомлююся. І я ловлю себе на тому, що просто слухаю її голос – і мені стає трохи легше. Наче я знову маленька. Наче все ще можна сховатися від проблем у мами на кухні з чашкою чаю.

Щоб не видати себе зайвими емоціями, я швидко переводжу тему на брата.

– Як там Олег?

У слухавці одразу лунає важке зітхання.

– Знайшов нову роботу.

Я вже за самим тоном розумію, що далі буде щось погане.

– Але мені вона зовсім не подобається, Соню.

Я напружуюся.

– Чому?

– Він працює вночі. Додому приходить під ранок, одразу лягає спати, а ще від нього постійно тхне алкоголем.

Я заплющую очі. Звичайно. Олег не був би Олегом, якби в його житті все нарешті стало нормально.

– Я намагалася щось запитати, – тихіше додає мама. – Але він тільки кричить, тому я не лізу.

У її голосі чується втома. Та сама втома, яку я чую останні кілька років.

– Може, цього разу все обійдеться, – кажу більше для неї, ніж тому, що сама в це вірю.

Мама сумно хмикає.

– Дуже хочу на це сподіватися, але ти ж знаєш Олега.

Так. Я знаю. Надто добре.

Мій брат постійно влізає в якісь історії, а потім ми з мамою разом витягуємо його з наслідків.

– Мам... тобі гроші потрібні? – питаю обережно, бо знаю, що вона може образитися. 

– Ні-ні, не треба. У нас усе є.

Я мало не усміхаюся. Мама завжди говорить саме так, навіть коли холодильник майже порожній. Тому ми обидві чудово знаємо, що після розмови я все одно відправлю їй гроші.