- Глава 8.1 -

Я заходжу до гостьової кімнати й тихо зачиняю за собою двері.

У квартирі Максима завжди панує особлива тиша. Не затишна, а якась надто холодна й майже стерильна. Тут усе виглядає так, ніби створене для красивої картинки в журналі про сучасний дизайн: світлі стіни, мінімум речей, темні меблі, величезні панорамні вікна з краєвидом на місто.

І водночас у цій квартирі майже не відчувається життя. Мабуть, тому що сам Максим тут майже не живе.

Я повільно сідаю на край ліжка й опускаю погляд на власні руки. У голові досі звучать його слова.

“Я однозначно все це вирішу”.

Дивно, але я й справді йому вірю. Максим завжди вирішував будь-які проблеми. Швидко, жорстко й без зайвих емоцій. Саме це зробило його тим, ким він є зараз.

Та цього разу проблема – не контракт, не зйомки й не черговий скандал у пресі. Цього разу проблема – це ми. Я. Наша дитина. І від цього все стає значно складнішим.

З одного боку, я вдячна йому. Він не відмовився від дитини. Не залишив мене саму. Не спробував позбутися проблеми грошима чи холодною байдужістю.

Але з іншого… Усе так сильно заплуталося, що я взагалі не розумію, як наше життя виглядатиме далі.

Ми не пара. Ніколи не були парою. Між нами завжди існувала чітка межа: роботодавець і асистентка. І навіть після тієї ночі в Парижі Максим зробив усе, щоб повернути нас саме до цього формату. А тепер ми будемо жити разом і чекати народження спільної дитини.

Від самої лише думки про це в грудях стає важко.

У двері тихо стукають. Я здригаюся й одразу піднімаю голову.

– Заходь, – кажу.

Двері відчиняються, і на порозі з’являється Максим. Без піджака, з розстебнутим коміром сорочки він виглядає втомленим значно сильніше, ніж кілька годин тому. Але попри це його постава все одно залишається рівною, а погляд – уважним і зосередженим.

– Скоро мають привезти їжу, – каже він. – Постарайся з’їсти хоч трохи, а мені треба на зйомки. 

Я автоматично підводжуся на ноги.

– Добре. Тоді я швидко поїм, зберуся, і можемо їхати.

Максим хмуриться.

– Куди?

– На роботу, – відповідаю так, ніби це очевидно. – Мої обов’язки ніхто не скасовував.

Його погляд миттєво стає жорсткішим.

– Софіє, ти взагалі себе чуєш? Ти тільки-но з лікарні. 

Я розгублено кліпаю очима.

– Максиме, у тебе завтра зйомки о шостій ранку, післязавтра інтерв’ю, а ще...

– Тобі треба відпочивати, – він перебиває мене настільки різко, що я мимоволі замовкаю. – І це навіть не обговорюється.

Його голос спокійний, але той самий тон одразу дає зрозуміти: сперечатися марно.

Максим підходить ближче.

– Кілька днів ти проведеш тут. Потім, якщо лікар дозволить, повернешся до роботи.

Я вже відкриваю рот, щоб заперечити, але він навіть не дає мені такої можливості:

– Софіє, хоч раз у житті подумай не про мою роботу, а про себе. Про… дитину.

Після цих слів він розвертається й виходить із кімнати, а я так і залишаюся стояти посеред гостьової спальні, відчуваючи дивне тепло десь глибоко всередині.

Навіть коли він злиться, навіть коли говорить своїм звичним владним тоном, у цьому все одно є турбота. І це найнебезпечніше для мого серця.

Приблизно за двадцять хвилин кур’єр справді привозить їжу. Я розкладаю контейнери на кухонному острові й лише тепер усвідомлюю, наскільки сильно зголодніла.

Апетит повертається раптово й майже лякає мене саму. Я повільно їм теплий суп, салат, трохи пасти й навіть дозволяю собі десерт, який Максим чомусь також замовив. І від цього стає трохи смішно, бо він навіть про солодке подумав.

Та попри їжу й затишну тишу квартири, самотність усе одно поступово починає тиснути на мене. Це місце надто велике для однієї людини. Надто порожнє. Тому, відклавши виделку, я тихо видихаю й вирішую піти прогулятися.

Можливо, так стане легше.

Я накидаю легку куртку поверх футболки й тихо виходжу з квартири. Лише коли двері ліфта зачиняються за моєю спиною, я вперше за весь день відчуваю, що можу нормально вдихнути.

Щойно виходжу на вулицю, легені ніби нарешті розправляються. Повільно вдихаю прохолоду весняного вечора й відчуваю, як напруга в тілі потроху слабшає.

Ноги самі несуть мене до невеликого парку неподалік будинку. Тут тихо, лише приглушені голоси людей, сміх дітей і шелест листя над головою.

Я повільно йду алеєю, розглядаючи мам із візочками, маленьких дітей, які бігають між лавками, чоловіків, що тримають малюків на руках. І раптом ловлю себе на думці, що вперше по-справжньому уявляю себе мамою.

Моя долоня мимоволі лягає на живіт. Поки що там майже нічого не змінилося. Маленьке життя всередині мене ще зовсім крихітне, але воно вже є.

Я зупиняюся біля лавки й дивлюся на маленьку дівчинку, яка голосно сміється, поки її мама поправляє їй рожеву шапку, і несподівано уявляю себе на її місці.