- Глава 8 -

– Це я влаштовую сцену? – випалюю, йдучи за ним вглиб квартири, але Максим, здається, не звертає уваги на мій тон.

Він робить один крок до мене і знову зупиняється надто близько. 

– Нам потрібно багато чого обговорити, – його голос стає нижчим та серйознішим. – І насамперед те, що ніхто не повинен дізнатися, що ти вагітна від мене.

Я завмираю. Серце стискається.

Максим бачить, як змінюється вираз мого обличчя, і одразу продовжує, ніби боїться, що я неправильно його зрозумію.

– Якщо інформація потрапить до преси, хвиля ненависті накриє не мене, – він робить коротку паузу. Його погляд стає ще темнішим. – Вона накриє тебе.

Ці слова звучать жорстко, але я знаю, що він говорить правду. Я занадто добре знаю, як працює цей світ.

Мене починає нудити від однієї лише думки про те, які неприємності може принести мені ця вагітність. Максим тим часом продовжує дивитися мені в очі і помічає кожну зміну моїх емоцій.

Я дивлюся на Максима і намагаюся зрозуміти, що саме відчуваю в цю мить. Звісно ж, мене переповнює страх, але попри це є і дивне полегшення від того, що він не відвернувся від мене. Не сказав, що це моя проблема. Не запропонував просто переказувати аліменти після народження дитини. Не зник, залишивши мене саму розбиратися з наслідками тієї єдиної ночі, яка змінила все.

Але й того, чого я так відчайдушно хотіла почути, він також не сказав…

Я схрещую руки на грудях, хоча прекрасно знаю, що лікар заборонив мені нервувати.

– І як ти собі це уявляєш? – запитую тихо, але в моєму голосі все одно звучить напруга. – Ми не разом, Максиме. Ми навіть ніколи не були разом. Просто.. працювали разом. А тепер маємо жити під одним дахом і чекати народження спільної дитини.

Він мовчки дивиться на мене. Його погляд серйозний, уважний, але я не можу прочитати в ньому нічого конкретного, тому продовжую, бо це питання розриває мене зсередини:

– А що буде потім? – мій голос тремтить. – Після того, як дитина народиться? Що ти плануєш робити далі?

У квартирі западає тиша. Та сама важка тиша, у якій чути лише моє прискорене дихання і далеке гудіння міста за панорамними вікнами.

Максим повільно проводить рукою по волоссю. На кілька секунд заплющує очі, ніби збираючись із думками, і коли знову дивиться на мене, я вперше бачу, наскільки він насправді виснажений.

Не лише фізично. Емоційно. Наче новина про дитину справді перевернула його світ догори дриґом.

– Я не знаю, – говорить він чесно, і від цієї прямоти в мене завмирає серце.

Максим робить крок ближче. Його голос стає тихішим.

– Ця вагітність була незапланованою.

Він коротко видихає та опускає погляд, ніби йому самому важко визнавати очевидне.

– І зараз у мені бореться надто багато почуттів, щоб я міг дати тобі чітку відповідь.

Я мовчу, бо вперше за весь час він не ховається за звичну маску абсолютного контролю. Вперше визнає, що сам не знає, що робити далі.

Максим піднімає очі й дивиться на мене так серйозно, що в грудях щось боляче стискається.

– Тому я прошу тебе лише про одне, Софіє. Заспокойся. Перестань думати про все одразу. Займи вільну кімнату, відпочивай, дослухайся до лікаря і дай мені можливість розібратися з усім іншим.

Його пальці мимоволі стискаються в кулаки, але голос залишається рівним.

– Ми будемо вирішувати проблеми в міру їхнього надходження. І я однозначно все це якось вирішу.

Я дивлюся на чоловіка, якого кохаю вже кілька років. На чоловіка, який не обіцяє мені любові. Не обіцяє спільного майбутнього. Не говорить красивих слів.

Але й не тікає і не відмовляється від відповідальності.  Не залишає мене саму.

І хоча цього все ще недостатньо для мого серця, яке так відчайдушно прагне більшого, я раптом усвідомлюю одну просту річ – Максим Воронцов уперше в житті стоїть перед ситуацією, яку не може контролювати і попри власний страх, попри невпевненість і хаос у думках, він обирає залишитися поруч зі мною.