- Глава 7.1 -

– Тепер ти будеш жити тут.

Його слова зависають у повітрі між нами, важкі й безапеляційні, як і все, що говорить Максим, коли вже прийняв рішення.

Я дивлюся на нього кілька секунд, не вірячи, що почула саме це, і раптом усвідомлюю дивну річ: замість радості, яка мала б переповнювати мене від однієї лише думки, що я житиму поруч із чоловіком, якого кохаю вже стільки років, я відчуваю лише гостре розчарування. Настільки сильне, що в грудях стає боляче.

Я повільно відступаю на крок.

– Це погана ідея, – кажу тихо, але твердо. – У мене є власний дім.

Максим одразу скорочує відстань між нами, ніби не готовий дозволити мені знову віддалитися. Його великі теплі долоні лягають на мої плечі. Обережно, але впевнено. Він трохи нахиляється, щоб наші очі опинилися на одному рівні.

І цей жест – надто особистий, надто ніжний – лише посилює хаос у моїй душі.

Його сині очі дивляться прямо в мої. Серйозно та відверто.

– Ця вагітність повністю вибила землю в мене з-під ніг, – говорить він тихим, але напрочуд щирим голосом. – Я не думав, що все зайде так далеко.

Він робить коротку паузу, ніби підбирає правильні слова.

– Але зараз ми маємо справу з тим, що вже є. І я збираюся стати батьком цій дитині.

Моє серце стискається. Я затамовую подих, продовжуючи дивитися йому в очі.

– Після народження я повністю забезпечуватиму дитину і дам їй своє прізвище, – продовжує Максим. – А до того часу забезпечуватиму тебе. Стежитиму за твоїм здоров’ям. Зменшу робоче навантаження і триматиму тебе поруч, щоб контролювати ситуацію.

Він вимовляє це спокійно, впевнено, так, ніби вже все вирішив за нас обох.

– Я знаю, що ти тут сама, – додає він тихіше. – І не дозволю, щоб із вами щось сталося.

Будь-яка інша жінка, можливо, розплакалася б від вдячності. Будь-яка інша, можливо, відчула б себе захищеною.

Але в мені замість полегшення повільно піднімається зовсім інше почуття – гіркота, образа і біль. Тому що десь дуже глибоко всередині я сподівалася зовсім на інше. На те, що він скаже, що ця дитина – наш шанс. Що ми можемо спробувати побудувати стосунки. Що та ніч у Парижі не була для нього просто помилкою. Що він хоче мене не лише як майбутню матір своєї дитини, а як жінку.

Але Максим говорить про відповідальність, про контроль, про забезпечення та безпеку. І жодного слова про почуття. Жодного слова про нас.

Я відчуваю, як очі починають пекти від сліз.

– Тобто ти хочеш тримати мене поруч, – тихо кажу, – лише тому, що я вагітна твоєю дитиною?

Максим напружується. Я бачу, як у його погляді з’являється щось невловиме, але вже не можу зупинитися.

– Як... інкубатор, за яким потрібно доглядати, поки не народиться дитина.

– Софіє...

– Ні, Максиме, – перебиваю його, голос мимоволі тремтить. – Це не те, чого я хотіла.

Я роблю крок назад, звільняючись від його рук.

– Ти все робиш правильно. За це тобі можна лише поаплодувати. Ти береш відповідальність. Готовий допомагати. Готовий утримувати нас.

Сльоза скочується по моїй щоці.

– Але я не можу жити тут і щодня дивитися в твої очі, знаючи, що ти нічого до мене не відчуваєш, – у квартирі западає така тиша, що я чую власне серцебиття. – Я не хочу бути для тебе просто обов’язком.

Не чекаючи відповіді, повертаюся до дверей, відчиняю їх і бачу Сергія, який саме збирається йти до ліфта.

– Сергію, – кличу його. 

Він одразу обертається.

– Так, Софіє?

Я ковтаю клубок у горлі.

– Будь ласка, віднесіть мої речі назад у машину... і відвезіть мене додому.

Сказавши це, я навіть не наважуюся озирнутися на Максима, бо боюся, що якщо знову подивлюся йому в очі, то просто не витримаю.

– Сергію, будь ласка, віднесіть мої речі назад у машину і відвезіть мене додому.

Я вимовляю ці слова тихо, але досить чітко, щоб водій почув кожен склад. Сергій, який уже робить крок до квартири, зупиняється. На його обличчі з’являється звична стриманість, але я бачу, що йому відверто незручно опинитися між мною та Максимом.

Та перш ніж він встигає щось відповісти, за моєю спиною лунає спокійний, холодний голос:

– Навіть не думай цього робити.

Від цих слів у мене по спині пробігають мурашки. Я не бачу Максима, але чудово знаю цей тон. Саме таким голосом він говорить, коли рішення вже прийнято і жодні заперечення не приймаються.

– Твій бос тут я, – додає він рівно.

Сергій переводить на мене короткий винуватий погляд, наче хоче сказати, що за жодних обставин не стане сперечатися з людиною, яка платить йому зарплату.

– Добре, Максиме Олександровичу, – тихо відповідає він.

Ще раз дивиться на мене з ледь помітним співчуттям, а тоді розвертається і мовчки йде до ліфта.